А в Парижі обидві стали взагалі майже недоступними. Усі шістнадцять довгоногих дівчат міс Блюбель — її називали «Дзвіночком», хоча справжнім її прізвищем було Лейбович, — жили як черниці: жодних чоловічих візитів у гримерну! Жодних контактів з клієнтами «Лідо»! А після шоу їх відвозили до готелю водії, яким було не менше шістдесяти. У моєму колі, а я тоді обертався серед ледарів найрізноманітніших національностей, говорили: «Легше зламати банківський сейф, ніж дівчину від Блюбель».
Та попри все я таки знайшов можливість нарешті прогулятися Єлисейськими полями з моїми коханими близнючками, точніше, сувора наглядачка дозволила мені це. А заодно доручила мені місію втішати їх час від часу, бо через тевтонське походження їх цілковито ігнорувала гардеробниця, а французькі дівчата жахливо поводилися з ними. Цим неймовірно тендітним створінням доводилося відповідати за всі військові злочини «бошів». Який сором! Як зворушливо вони плакали через це! З якою ніжністю я осушував ці сльози хустинкою…
Але згодом, коли прийшла слава, переслідування припинилися. А в Америці «німецька сенсація» отримала лише чисте захоплення публіки, без жодних неприємних сюрпризів. Врешті-решт і Париж схилився перед ними. Моріс Шевальє, Франсуаза Саган, Патриція Ґрація з Монако, Софі Лорен — усі танули від захвату, коли я представляв їм близнючок Кесслер. Лише Ліз Тейлор дивилася на тонкі талії моїх саксонських лілій із заздрістю.
Ох, Алісо, ох, Еллен! Як не захоплювалися ними всі, але жодному шанувальникові, жодному з цих хтивих жеребців так і не вдалося здобути їх. Навіть у Тоні Кертіса і Берта Ланкастера, які під час зйомок «Трапеції» невтомно намагалися завоювати то одну, то другу, це не вийшло, і мені при цьому не довелося виконувати роль наглядача. Але всі ми були друзями, тож підсміювалися одне над одним. І коли голлівудські зірки весело кричали: «Ice-creams!», щойно Еллен і Аліса під час перерви у зйомках з’являлися на майданчику, мої підопічні відповідали їм: «Hot dogs! Hot dogs!» І навіть якщо Берт Ланкастер, як стверджували згодом, таки зміг дістатися до однієї з близнючок, то навряд чи він отримав від цього багато радості, не кажучи вже про те, що він і сам, мабуть, не знає, котру з них звабив.
Вони були створені тільки для того, щоб на них дивитися. А це я міг робити де завгодно й коли завгодно. І аж до моменту, поки вони не знайшли власний шлях, до якого привів їх успіх, це дозволялося тільки мені. Їхній блиск змусив потьмяніти все довкола, навіть багатократно оспіване німецьке економічне чудо, бо Аліса й Еллен започаткували той самий феномен саксонських чудо-дівчат, який і досі змушує нас застигати від подиву.
1959
Відтоді як ми знайшли одне одного, я і Анна, — у п’ятдесят третьому, у по-січневому холодному Берліні, на танцювальному майданчику «Яєчна шкаралупа» — ми танцювали, бо знайти порятунок можна було лише за межами павільйонів книжкової виставки з її двадцятьма тисячами новинок і десятками тисяч інсайдерів, які не змовкали ні на мить; ми танцювали за кошт видавництва (це був «Люхтерганд» чи свіжоспечений «Біненкорб» від «С. Фішера», але точно не натертий до блиску паркет «Зуркампа», ні, того разу це було в кнайпі, яку винайняв «Люхтерганд»); ми танцювали підкреслено еротично, як завжди, Анна і я, ми шукали й знаходили одне одного в танці, під музику, що витримувала ритм наших юних років — діксіленд! — так, ніби лише в танці ми могли врятуватися від усієї цієї метушні, від книжкової повені, від усіх цих поважних людей та їхньої балаканини: «Успіх! Бьолль, Ґрасс, Йонсон — фаворити», ми могли втекти на своїх легких ногах, — та водночас ми відчували, що в цей момент щось одне завершується, а інше починається, що зараз у нас є ім’я, і треба перебути цю мить, прокружляти її, обійнявшись, притиснувшись одне до одного, або ж на відстані витягнутих рук, бо цей гул голосів у павільйонах виставки: «Більярд, Припущення, Бляшаний барабан…», бо це перешіптування на вечірках: «Нарешті вона з’явилася, німецька післявоєнна література…», або й новини з поля бою: «Нам вдалося здійснити прорив навіть усупереч Фрідріхові Зібурґу та газеті “Франкфуртер альґемайне цайтунґ”…», — ми просто були такими, узалежненими від танцю і попущеними, ми могли не дочути чогось, бо биття наших сердець і діксіленд звучали голосніше, від них у нас виростали крила і ми ставали невагомими — настільки, що могли підняти в танці томище завтовшки сімсот тридцять сторінок і рости від накладу до накладу, п’ятнадцять, ні, двадцять тисяч, а коли одного разу хтось вигукнув: «Тридцять тисяч!» і вже очікували продажу ліцензій до Франції, Японії, Скандинавських країн, то ми й цей успіх протанцювали, протанцювали нестримно, не торкаючись землі, бо раптом ослабла підв’язка на талії (або ж разом із нами вмить утратила всі страхи) — і три мереживні шари нижньої спідниці Анни, обплетені знизу гачком, упали додолу; Анна невимушено переступила через них — і черевичком перекинула туди, де стояли наші глядачі, всі ці люди з виставки, а серед них навіть читачі, які разом із нами за кошт видавництва («Люхтерганд») уже зараз святкували появу бестселера і кричали: «Оскар!», а потім: «Оскар танцює!», — але це був не Оскар Мацерат, який разом із телефоністкою витанцьовував «Джиммі-тигра», це були ми з Анною: ми підкинули друзям своїх синів, Франца та Рауля, і приїхали потягом із Парижа, де я сидів у вологій двокімнатній норі, годував грубку коксом, дивився на мокру стіну і писав розділ за розділом, а тимчасом Анна, чия успадкована від бабці нижня спідниця впала на танцювальний майданчик, щодня ходила на Пляс Кліші й обливалася там потом біля балетної стійки у мадам Нори, аж поки я не додрукував останні сторінки, не відправив коректуру до Нойвіда, і поки не була готова обкладинка з голубооким Оскаром, після чого видавець (його звали Райффершайд) запросив нас до Франкфурта на книжкову виставку, щоб ми могли удвох пережити цей успіх, розкуштувати його передчуття і післясмак, — але танцювали ми з Анною завжди, і навіть згодом, коли вже зробили собі ім’я, але поміж танцями більш не мали чого сказати одне одному.