Гайнер ні разу не ходив зі мною, навіть у ті дні, коли на своєму товарному вокзалі працював у нічну зміну, тож удень був удома. Але я розказувала йому все, що про це можна було розказати. Неможливо було повірити в усі ці жахіття та страшні цифри, які доходили до мільйонів і постійно змінювалися. Раз казали, що було спалено чи вбито якимось іншим способом три мільйони, раз — що лише два. Але й усе інше, про що говорили на цьому суді, було жахливо чи навіть ще жахливіше, бо я не могла не думати про це, воно було в мене перед очима, і я розповідала про це Гайнеру, — аж поки він не сказав:
— Слухай, припини вже. Мені було чотири чи п’ять років, коли все це відбувалось. А ти взагалі тільки народилася.
Це правда. Але ж батько Гайнера і його дуже милий дядько Курт були солдатами, й обоє воювали десь у Росії, як обмовилась мені якось його мати. Та коли на хрестинах Беати, де нарешті вперше зібралася вся родина, я розповіла їм про процес у будинку Ґаллус, а потім хотіла розказати ще й про Кадука та Боґера, то почула у відповідь лише:
— Ми про все це нічого не чули. Коли то все відбувалося? У сорок третьому? Тоді ми лише відступали…
А дядько Курт сказав:
— Коли ми змушені були піти з Криму, і мені нарешті дали коротку відпустку, то тут у нас уже все було розбомблено. А про терор, який нам тут влаштували американці з англійцями, взагалі ніхто не згадує. Ясно, вони ж перемогли, а винні завжди переможені. Облиш це все, Гайді!
Але Гайнерові доводилося слухати. Я його просто змушувала слухати, бо це не могло бути випадковістю, що ми заблукали в Рьомері якраз того дня, коли одружувалися, і при цьому наштовхнулися на Аушвіц і, що навіть ще гірше, на Біркенау, де були всі ці печі. Спочатку він навіть не хотів вірити, наприклад, що один із підсудних звелів якомусь в’язневі утопити власного батька, після чого той збожеволів — і підсудному довелося через це, і тільки через це, застрелити того нещасного на місці. Або в те, що відбувалося в невеличкому дворику між десятим і одинадцятим бараками, біля чорної стіни. А там — розстрілювали! Тисячами. Але ніхто, коли про це питали, не міг назвати точну кількість жертв. Із пам’яттю в них узагалі були великі проблеми. Гайнер спершу ніяк не міг збагнути, про що йдеться, коли я розказувала йому про гойдалку, названу на честь Вільгельма Боґера — того, хто й вигадав отой спеціальний пристрій, аби змушувати людей давати свідчення. Тоді я намалювала чоловікові на аркуші паперу модель, яку один зі свідків зробив спеціально для процесу і демонстрував судді. На поперечині висів, наче лялька, в’язень у смугастому одязі, зв’язаний шнурами так, щоб цей Боґер міг його бити, влучаючи при цьому завжди точно між ногами, у самісінькі яйця. Так, у яйця.
— Ти тільки уяви, Гайнере, — сказала я, — коли свідок розповідав про це все судді, Боґер, що сидів на лаві підсудних трохи правіше, за свідком, підсміювався, самими кутиками губ…
Це правда! І я теж питала саму себе: хіба його можна вважати людиною? Але попри все були й свідки, які стверджували, що загалом цей Боґер поводився доволі коректно і завжди підливав квіти на газоні біля комендатури. По-справжньому він ненавидів лише поляків, євреїв — значно менше. Щоправда, все оте про газові камери та крематорій у центральному таборі Біркенау, де в спеціальних бараках тримали дуже багато циган, і всі вони загинули, бо їх отруїли газом, — це збагнути було ще складніше, ніж повірити в історію з гойдалкою. А ще цей Боґер був трохи схожим на Курта, дядька Гайнера, особливо його погляд, такий доброзичливий. Цього я Гайнерові, ясна річ, не говорила, бо це було би несправедливо щодо дядька Курта, який ні в чому не винен і загалом дуже милий чоловік.
Ми з Гайнером так і не змогли забути цю історію з гойдалкою та всі інші історії, і на річницю весілля завжди згадували їх, — хоча того дня, коли я ще була вагітна Беатою, ми й сказали одне одному (після того як розписалися):
— Будемо сподіватися, що дитина нічого не відчула.
Але минулої зими Гайнер сказав мені:
— Може, ми з’їздимо влітку, коли в мене буде відпустка, до Кракова і Катовіце? Мама вже давно хотіла, бо ж вона родом із Верхньої Сілезії. І я вже ходив у «Орбіс». Це польська туристична фірма.
Але я не знаю, чи нам це справді треба і чи з цього вийде щось путнє, попри те що останнім часом стало значно простіше отримати візу. Хоча, звісно, від Кракова до Аушвіца зовсім близько. У проспекті написано, що навіть можна поїхати на екскурсію…
1965
Дивитися час від часу в дзеркало заднього огляду і долати далі кілометр за кілометром. Маршрут — із Пассау до Кіля. Залишати за спиною регіон за регіоном. Полювати за голосами. За кермо нашої взятої напрокат машини втиснувся Ґустав Штеффен, студент із Мюнстера. Він виріс не в заможній родині, а в католицько-пролетарській, і його батько працював колись у нашому Центрі. Ґустав вивчився на механіка, та паралельно змушений був закінчити вечірню гімназію, а тепер, як і я, хотів поагітувати за соціалістів, що виступили з гаслом: «Ми — інші. Ми не запізнюємося!» Він їздить з однієї передвиборчої зустрічі на іншу, надійний, пунктуальний: «Вчора у Майнці, сьогодні — до Вюрцбурґа. Багато церков і дзвонів. Чорні гнізда, трохи світліші ближче до краю…»