І ось ми вже припаркувалися поруч із залами Гуттена. Хлопці зі Спілки молоді, в яких завжди такі рівні проділи на головах, тримають перед собою й підіймають угору, наче послання до Трійці, транспарант. Я постійно змушений дивитися в дзеркало заднього огляду, тож читаю напис на ньому спершу в дзеркальному відображенні, а потім — як звичайно: «Що шукає атеїст у місті святого Кіліана?» Відповідь на це запитання я даю вже аж у переповненому залі, де перші ряди зайняли студенти з корпорацій, яких можна впізнати за їхніми стрічками; я говорю голосно, перекрикуючи загальний гомін і перешіптування:
— Я шукаю Тільмана Ріменшнайдера!
Ці слова виводять на сцену того самого скульптора й водночас бургомістра міста, якому керівництво єпископату під час Селянських воєн скалічило обидві руки і який тепер, після того як я з такою повагою виголосив його ім’я, зможе забезпечити моїй промові бодай трохи уваги присутніх, а мені як ораторові — більші ковтки повітря між абзацами: «Тебе оспівую, о демократіє!» — трохи видозмінений для передвиборчих потреб Волт Вітмен…
Те, чого не побачиш у дзеркалі заднього огляду, а лише у спогадах: цю подорож організували студенти із Соціал-демократичного об’єднання вищих шкіл, а також із Ліберального студентського братства; останніх дуже мало скрізь, куди б ми не їздили — і в Кьольні, і в Гамбурзі чи Тюбінґені; і саме їм, ще коли все це було на стадії планів та надій, я зварив конспіративну каструлю чечевичної юшки у себе на Нідштрассе, що в районі Фріденау. Доти Німецька соціал-демократична партія ще не підозрювала, як їй із нами пощастило, але потім, коли ми вже були в дорозі, визнала дотепним наш плакат — із півнем, який кукурікав: «Ес-Де-Пе».
Не менше дивувалися члени партії тому, що ми збирали повні зали, хоча й брали плату за вхід. Тільки зміст моїх промов їм смакував не завжди, особливо моє часто повторюване побажання визнати врешті кордон по Одрі — Нисі, тобто офіційно відмовитися від Східної Пруссії, Сілезії, Померанії та — що мені боліло особливо сильно — Ґданська. Це було за межами всіх рішень партійних з’їздів, як і моя полеміка із параграфом 218, який забороняв аборти. Однак, з іншого боку, слід було рахуватися і з тим, що на зустрічі з нами приходило багато молодих виборців, як, приміром, у Мюнхені…
Сьогодні цирк Кроне переповнений, зайняті всі його три тисячі п’ятсот місць. І тут не бракує праворадикальних активістів, які намагаються завадити моїй промові своїм шипінням, це просто справжня епідемія шипіння. Але від нього допомагає мій спеціально написаний для таких випадків вірш «Ефект парового котла», він щоразу створює позитивний настрій в аудиторії, виручає й зараз:
Як добре, що високо наді мною, у дзеркалах під куполом цирку, я бачу — як у дзеркалі заднього огляду — відображення друзів, що сидять за мною, а серед них і давно померлих. Ганс Вернер Ріхтер, мій літературний учитель, спочатку, ще до нашої подорожі, був налаштований скептично, але потім сказав:
— Тепер твоя черга. Я вже пройшов через це все: Ґрюнвальдська група, боротьба проти атомної смерті. Тепер твоя черга лізти в це болото.
Ні, любий друже, жодного вигорання. Я багато вчуся, зондую густе, застояне, смердюче повітря, рухаюся слимачими слідами, відвідую місця, де досі лютує Тридцятилітня війна. Наприклад, зараз ми їдемо до Клоппенбурґа, який ще чорніший за Вільсгофен чи Біберах-на-Рісі. Ґустав Штеффен посвистуючи кермує на рівнинних околицях Мюнстера. Корови, всюди корови, які множаться в дзеркалі заднього огляду і змушують замислитися над питанням, чи в цій країні навіть корови — католики. І все більше заповнених людьми тракторів, які рухаються в тому ж напрямку, що й ми, — до Клоппенбурґа. Це великі селянські родини вибралися в дорогу, аби побачити на власні очі, як у винайнятому нами залі виступатиме сам диявол.