Але моя мрія таки здійснилася. Попри свою, підтверджену незліченними історіями інтуїцію детектива, Конан Дойль не міг підозрювати, скільки юних німецьких хлопців, схожих на мене, намріють собі, як будуть миттєво занурюватися під воду, а потім дивитимуться в далечінь через перископ за тим, як наближається повільний, але вже взятий на приціл танкер, як згодом звучатиме команда: «Торпеди в бій!», снаряди летітимуть точно в ціль під захоплені вигуки товаришів, членів команди поєднуватиме міцна чоловіча дружба, а повернення додому буде радісним та оздобленим барвистими прапорцями. І я — той, хто був при цьому від самого початку, а тепер уже належить літературі — не міг навіть припустити, що десятки тисяч наших хлопців так ніколи більше й не випірнуть зі своєї підводної мрії.
На жаль, завдяки попередженню сера Артура, наша повторна спроба поставити Англію на коліна зазнала невдачі. Стільки загиблих… Але капітан Сіріус був приречений пережити всі занурення.
1907
У кінці листопада згорів наш завод грамплатівок на Целлер-шосе. Просто катастрофа, інакше не скажеш. А до того все було чудово. Присягаюся вам: ми випускали по тридцять тисяч платівок щодня. Їх у нас просто виривали з руками. А обороти нашого виробництва грамофонного асортименту за рік сягали дванадцяти мільйонів марок. Особливо добре продавалися платівки, записані з обох боків, ми випускали їх у Ганновері уже понад два роки. Такі тоді робили хіба в Америці. Багато військових шлягерів. Мало музики, що задовольняла би вишукані смаки. Але врешті Раппапорт, тобто ваш скромний слуга, зміг умовити записатися Неллі Мельбу, ту саму, яку ще називали «великою Мельбою». Спершу вона була проти, як і Шаляпін — той мав якийсь просто язичницький страх перед новітніми технологіями, він називав їх «чортовим начинням» і боявся втратити через це свій м’який бас. Йозеф Берлінер разом із братом Емілем ще в кінці минулого століття заснували у Ганновері студію «Німецький грамофон», потім перенесли її до Берліна, ризикнувши двадцятьма тисячами марок статутного фонду. Так от, Йозеф Берлінер одного ранку сказав мені: «Збирай речі, Раппапорте, і гайда до Москви. Як собі хочеш, але мусиш привезти сюди Шаляпіна».
Чесне слово! Так усе й було. Я сів у найближчий потяг, не гаючи часу на збори, лише захопив із собою наші перші патефонні платівки із записами Неллі Мельби — для подарунків. Що то була за подорож! Ви знаєте ресторан «Яр»? Він чудовий! Ціла ніч в окремому кабінеті. Спершу ми пили тільки горілку зі склянок для води, аж поки Федір не перехрестився і не почав співати. Ні, не сценічну арію з «Бориса Годунова», а всі ці побожні пісні, що їх ченці затягують своїми бездонними глибокими басами. Потім ми перейшли до шампанського. А вже аж під ранок він підписав угоду, при цьому плакав і продовжував хреститися. Я кульгаю від народження, мабуть, тому, коли і я поставив свій підпис під угодою, йому здалося, що я — це сам чорт. А погодився він підписати лише тому, що ми вже мали договір зі знаменитим тенором Собіновим, і я показав Шаляпіну цей документ як зразок. Відтоді Шаляпін став нашою першою справжньою зіркою на платівках.
Уже потім були вони всі: Лео Слезак і Алессандро Морескі, якого ми записали як останнього кастрата. А тоді — неймовірно, але факт — у «Готелі ді Мілано», поверхом вище над кімнатою, де помер Верді, мені вдалося створити перші платівки з Енріко Карузо, аж десять арій. Ясна річ, з ексклюзивними контрактами. Незабаром ми мали угоди з Аделіною Патті й усією рештою. Ми продавали платівки в усі можливі країни. Нашими постійними клієнтами були англійський та іспанський королівський дім. А щодо паризької садиби Ротшильдів, то панові Раппапорту навіть удалося, завдяки певним махінаціям, витіснити звідти американських постачальників. Однак мені як продавцеві платівок було очевидно, що ми не можемо робити ставку тільки на ексклюзивність, бо справжні заробітки починаються лише на масовому ринку, а отже, нам необхідна децентралізація, щоб наші нові заводи у Барселоні, Відні та — Богом клянуся, чиста правда! — Калькутті могли закріпити наші позиції на світовому ринку. Тому пожежа у Ганновері й не стала для нас крахом. Хоча й глибоко засмутила, бо ж ми разом із братами Берлінерами починали із малесенької фірми на Целлер-шосе. І хоча вони обидва були геніями, а я — лише скромним продавцем платівок, але Раппапорт завжди знав: разом із платівкою і грамофоном світ винайшов себе наново. Та, попри все, Шаляпін продовжував довго хреститися перед кожним записом.