І раптом я несподівано голосно вигукнув до своїх студентів, які сиділи й чемно займалися інтерпретацією двох важливих віршів:
— Це ж просто ганьба! Поліцейського Курраса виправдали на двох судових процесах — і він до самої пенсії працював у поліцейському управлінні Берліна!
Потім я знову замовк, хоч бачив скерований на себе зухвалий та іронічний погляд все тієї ж студентки; я відчув його майже інтимно — і відразу ж мене переповнили запитання, які ще з дитинства заганяли мою перелякану сутність у глухий кут. Коли відбулося моє власне «повернення»? Що означало для мене розпрощатися з самим лише Сущим? І коли, в який момент, упродовж усіх цих років мене захопила високомовність, яка хоч іноді й відступає, але вже ніколи мене не відпустить? Це могло статися вже наступного місяця, а точніше — 24 липня, коли поет, одужавши після тривалої хвороби, прибув до Фрайбурґа, де він, перш ніж урочисто прочитати нам усім свої вірші, подолав вагання і все ж таки зустрівся з філософом, чия заплямована в минулому репутація спершу викликала в нього осуд. Однак фотографуватися разом із Гайдеґґером Пауль Целан не хотів. І хоча потім він таки висловив згоду, для відповідної цій пам’ятній зустрічі світлини вже забракло часу.
Цю та інші історії я розказав учасникам свого семінару після того, як урешті звільнився від внутрішніх запитань та сумнівів; це сталося насамперед завдяки тій самій студентці, яка постійно кидала влучні коментарі, тож невдовзі я зміг позбутися нав’язливих спогадів, які мене стримували, і почав жваво ділитися своїми враженнями свідка цієї складної конфронтації. Річ у тім, що саме мені, за рекомендацією професора Бауманна, доручили пильнувати за вітринами фрайбурзьких книгарень, де, за побажанням філософа, мали бути гідно представлені всі видання поета. І ось — починаючи з ранньої збірки «Мак і пам’ять» і аж до книг «Мовні ґрати» та «Нічийна троянда» — все виглядало недосяжно, але водночас було доступно; завдяки моїм старанням на видному місці стояли навіть рідкісні видання. Тому я й став тією особою, яка рано-вранці наступного дня піднялася до халупи філософа, розташованої в горах Шварцвальда, щоб ретельно підготувати все до візиту поета. Але Целан знову не зміг подолати своє обурення поведінкою Гайдеґґера у темні роки, знову повторив свої власні слова, назвавши філософа «Майстром із Німеччини», а при цьому, хоча й завуальовано, але мав на увазі смерть. Тож до останньої миті лишалося незрозумілим, чи прийме він запрошення. Поет продовжував вагатися і вдавати із себе неприступного.
Ми виїхали вдосвіта, хоча небо свинцево стискалося над нами. Після відвідин хатини і пам’ятної розмови, а точніше, мовчання, бути свідками якого заборонили стороннім, зокрема й мені, всі зустрілися в Санкт-Блазієні, в одній гостинній кав’ярні. Здавалося, їхню відчуженість було подолано. І тепер мислитель подобався поетові. Уже незабаром обоє прогулювалися біля заповідника «Горбахер Моор», східним краєм якого ми всі пройшлися по стежині, викладеній з лісу-кругляка. Але оскільки погода все ще була собачою, а взуття поета виявилося надто міським, точніше, як зауважив він сам, «недостатньо рустикальним», прогулянку було перервано, після чого ми чудово пообідали в якійсь невеличкій місцевій кнайпі. Ні-ні, ніхто не згадував ні політику, ні заворушення в Берліні, ні смерть студента, про яку лише нещодавно повідомили, — говорили лише про ботаніку, і при цьому з’ясувалося, що поет знає не менше, якщо не більше назв різних трав, ніж філософ. Пауль Целан пам’ятав назви багатьох рослин не лише латиною, а й румунською, угорською і навіть на ідиш. Він народився в Чернівцях, що, як відомо, розташовані в багатомовній Буковині.