Але це безглуздо. Бо й таке ніхто не надрукує. Моя газета про таке відмовчується. Обмежується сухими новинними повідомленнями. А крім того, чому мене це має цікавити? Я народився в Крефельді, поблизу Рейну, і представляю типову тамтешню оптимістичну ментальність. Чому я маю через це дратуватися? Вроцлав, Щецин, Ґданськ? Мені на це начхати. Я просто опишу атмосферу: як поляки цілують руки, яке гарне старе місто, і що замок Віланув та ще кілька розкішних споруд уже відбудували, хоча якщо подивитися довкола, то видно, наскільки жахливим є економічний стан… Порожні вітрини… Черги біля кожної м’ясної крамниці… Тому вся Польща сподівається отримати кілька мільярдів кредиту, які цей канцлер на колінах точно вже пообіцяв своїм друзям-комуністам. Цей емігрант! Як він мене дратує. Не тільки тому, що він позашлюбний син… Таке трапляється… А через усе інше… Усе, що він робить… А коли він упав на коліна під тим дрібним дощем… Огидно… Як я його ненавиджу…
Ну, він ще пошкодує про це, коли повернеться додому. Його, разом з усіма його східними домовленостями, тут просто розірвуть на шматки. Не лише моя газета.
Але це було справді дуже ефектно — ось так узяти і впасти навколішки.
1971
Чесне слово, про це можна написати роман. Вона була моєю найкращою подругою. Ми вигадували з нею божевільні речі, навіть небезпечні, — але це останнє нещастя придумали не ми. Все почалося, коли всюди повідкривали дискотеки, і хоча я взагалі-то більше любила концерти й активно користувалася театральним абонементом своєї мами, яка на той час уже хворіла, але саме я переконала Уші зважитися щось змінити. Ми обіцяли собі, що тільки зазирнемо всередину, тільки на одну мить, — але застрягли надовго вже на першій дискотеці.
Вона виглядала справді мило з цими її рудуватими кучерями та веснянками на носику. А її швабський діалект звучав просто чарівно. Трохи зухвало, але при цьому дотепно. Те, як вона вміла крутити хлопцями, але при цьому не погоджувалася ні на що серйозне, викликало повагу, — так принаймні думала я і часто поряд із Уші почувалася неповоротким одороблом, що надає забагато ваги кожному своєму слову.
Однак я теж була мов п’яна від цієї музики: «Hold that train…» і, звісно ж, Боб Ділан. Але й Сантана. І Deep Purple. Та чи не найбільше нам подобався рок-гурт Pink Floyd. Як нас заводила пісня «Atom heart mother»! Проте Уші найдужче любила групу «Steppenwolf» та її хіт «Born to be wild». Під неї вона могла забути про все на світі. Мені так ніколи не вдавалося.
Ні, ми не робили нічого такого. Ну, один косяк, ну, максимум, два, не більше. А якщо по-чесному, хто тоді не курив траву? Про якусь серйозну небезпеку не йшлося. Мені тоді й так було непросто, бо я готувалася до випускного іспиту на стюардесу і вже працювала на внутрішніх рейсах, тож для дискотек майже не лишалося часу. Саме тому я на певний час утратила Уші з поля зору; мені було прикро через це, але по-іншому не виходило, тим більше що із серпня сімдесятого я все частіше літала до Лондона Британськими авіалініями і все рідше бувала в Штутґарті, а якщо й приїздила, то мала там геть інші проблеми, бо моя мама хворіла все серйозніше, а до того ще й батько… Але не будемо про це.
У кожному разі, поки мене не було, Уші, схоже, перейшла на більш важкі наркотики, мабуть, якесь сміття з Непалу. А потім раптом почала колотися, сіла на героїн. Я про все дізналася занадто пізно, аж від її батьків, дуже милих і нічим не примітних людей. Та найгірше почалося, коли вона завагітніла, причому навіть не знала, від кого. Це була для неї справжня біда, бо ж вона ще вчилася, ходила на курси для перекладачів, — хоча насправді більше би хотіла стати стюардесою, як я. «Літати куди завгодно, побачити світ!» Боже мій, хіба ця дитина мала уявлення про те, яка важка в мене робота, особливо під час тривалих перельотів. Але Уші була моєю найкращою подругою. А тому я її підбадьорювала: