— Ні, — каже вчитель згодом в одному з інтерв’ю, — я змушений був так учинити.
Я також переконаний, що в іншому разі він зі своєю подругою вплутався би в цю справу. Він каже:
— Але, попри все, у мене тепер неприємне відчуття. Зрештою, раніше, ще до того як вона почала займатися всіма цими бомбами, наші погляди часто співпадали. Наприклад, стосовно теракту у франкфуртському універсамі «Шнайдер», про який вона написала у виданні «Конкрет»: «Проти зумисного підпалу свідчить те, що в небезпеці могли б опинитися люди, які не збиралися ризикувати…» Але потім, у Берліні, коли Баадера вже випустили, вона брала участь у теракті — і тоді був тяжко поранений звичайний службовець. Після цього вона пішла у підпілля. А по тому почалися жертви вже з обох сторін. Далі вона прийшла до мене. А потім я… Але взагалі-то я вважав, що вона вже померла.
Він, цей учитель, у якому я бачу себе, має отримати від держави чималу винагороду за дзвінок у службу 110, і він хоче витратити її на процес, що буде вестися над усіма арештованими, аби всі, і навіть Ґудрун Енсслін, схоплена в якомусь розкішному бутику Гамбурґа, отримали справедливі вироки, і щоб ці вироки, як висловлюється цей учитель, «продемонстрували суспільні взаємозв’язки».
Я би на його місці так не робив. Шкода втрачати таку велику суму. Чому на цьому мають наживатися адвокати на зразок Шилі та інших? Краще би він пожертвував ці гроші на свою та інші школи, чи віддав на потреби малозабезпечених, про яких він так дбає. Але незалежно від того, куди підуть гроші, вчитель початкової школи почувається пригнічено, бо він на все життя залишиться тим, хто зателефонував у службу 110. Я почуваюся так само.
1973
Якби ж той шок був цілющим! Той, хто так вважає, погано знає моїх зятів, усіх чотирьох. Вони одружені не з моїми доньками, а перебувають у таємному шлюбі зі своїми автомобілями. Постійно їх миють, навіть у неділю вовтузяться під капотом. І через кожну подряпину скиглять. І говорять лише про дорогі машини, «порше» чи інші, на які вони озираються, ніби то гарні кобіти, що з ними можна би разок переспати. А тепер от черги на кожній заправці. А довкола тільки й чути, що про нафтову кризу!
Це стало справжнім ударом, скажу я вам. Це був шок, але аж ніяк не цілющий. Звісно, в кожного були запаси. В усіх чотирьох. А Ґергард, який завжди висловлюється, як проповідник здорового способу життя: «Боронь Боже, тільки не м’ясо! Тільки не тваринні жири!», і майже молиться на Ґрехемівський хліб із висівками, так довго смоктав шланг, переливаючи свої запаси із каністри, що мало не отруївся бензином. Нудота, головний біль. Він літрами пив молоко. А Гайнц-Дітер наповнив бензином навіть ванну, тож в усій квартирі так смерділо, що маленька Софі знепритомніла.
Ох ці мої зяті! Двоє інших нічим не ліпші. Постійно скаржаться на обмеження швидкості до ста кілометрів. А оскільки в офісі Горста дозволена максимальна температура обмежена до дев’ятнадцяти градусів, він вважає, що йому належить постійно труситися від холоду. Ще й лається:
— В усьому винні ці погоничі верблюдів, араби!
Або з’ясовується, що винні ізраїльські євреї, бо вони знову почали війну і розізлили бідних Саудівських арабів.
— Нічого дивного! — кричить Горст. — Вони закрутили нафтовий кран, щоб у нас стало сутужно з пальним, і краще вже не буде…
На це Гайнц-Дітер мало не плаче:
— Тепер узагалі нема сенсу відкладати на новий BMW, якщо на автобані не можна розігнатися більше за сотню, а на звичайній дорозі — максимум вісімдесят. Це соціалістична зрівнялівка.
— Це дуже в стилі нашого Лаурітцена, який називає себе міністром транспорту, — відгукується Еберґард, мій старший зять, і починає сварку з Горстом, бо той хоч і соціаліст, але так само звихнутий на машинах. — Ви ще побачите на наступних виборах! Вони всі себе скомпрометували.
І тут я не витримала:
— Всі слухайте сюди, — сказала я. — Ваша незалежна теща завжди любила ходити пішки, і тепер теж має чудову ідею.
Бо з дня смерті батька моїх дівчат, які були тоді ще зовсім малі, я — голова сім’ї, і навіть якщо нарікаю іноді, однак усе тримається тільки на мені, тож часто саме я точно знаю, як буде найкраще, приміром, якщо настане справжня енергетична криза — а люди з Римського клубу вже не раз про це попереджали — і народ геть ошаліє.