1908
У нашій родині віддавна так було: батько завжди бере сина із собою. Ще мій дідусь, який працював на залізниці, а крім того, був членом профспілки, брав із собою свого нащадка, коли Вільгельм Лібкнехт виголошував промову на Газенгайде. І мій тато, який теж працював на залізниці, а до того ж був ще й членом соціалістичної партії, коли за часів правління Бісмарка були заборонені великі страйки, змусив мене назавжди запам’ятати пророчу фразу: «Анексія Ельзасу та Лотарингії не принесе нам миру, а тільки війну!»
Він брав із собою мене, дев’яти- чи десятирічного хлопця, коли син Вільгельма, товариш Карл Лібкнехт, виголошував промову десь проти неба, або, якщо зібрання забороняли, то в прокуреній кнайпі. Він возив мене аж до Шпандау, коли Лібкнехт балотувався там на вибори. А дев’ятсот п’ятого я поїхав із ним потягом аж до Лейпциґа, — бо йому як машиністові локомотива давали безплатні квитки, а в лейпцизькій кнайпі «Фельзенкеллер» у Плаґвіці виступав Карл Лібкнехт. Це була промова про загальний страйк гірників у Рурському регіоні, і про це тоді писали всі газети. Але він говорив не лише про гірників і агітував не тільки проти прусських землевласників та фабрикантів, а насамперед пророчо висловився про загальний страйк як майбутній засіб боротьби пролетарських мас. Він говорив вільно, завжди знаходив правильні слова. І ось, не встигли ми отямитися, а він уже дійшов до російської революції та скропленого кров’ю царизму.
Час від часу було чутно оплески. А в кінці всі присутні — мій батько казав, що там було понад дві тисячі людей — проголосували за резолюцію, в якій солідаризувалися з героїчними шахтарями Рурського регіону та з революціонерами Росії.
Можливо, що в тій кнайпі зібралися й усі три тисячі людей. Я бачив більше за мого тата, бо він посадив мене на плечі, як робив ще його тато, коли Вільгельм Лібкнехт чи товариш Бебель говорили про становище робітничого класу. Так у нас у сім’ї було віддавна. У кожному разі, я ще зеленим пацаном товариша Лібкнехта не лише чув, а й бачив із, так би мовити, висоти своєї позиції. Він був справжнім оратором для великих зібрань. Він завжди знав, що треба сказати. Особливо він любив агітувати молодь. Я своїми вухами чув, як він кричав понад головами тисяч людей, які зібралися тут: «За ким молодь, за тим і військо!» І це теж була пророча фраза. А коли він вигукнув: «Мілітаризм — це жорстокий виконавець і криваво-залізний мур капіталізму!», я по-справжньому злякався, сидячи на плечах свого тата.
Досі пам’ятаю, якого страху він нагнав на мене своїми словами про внутрішнього ворога, що з ним треба боротися. Можливо, саме через це мені раптово закортіло до вбиральні — і я почав совгатися туди-сюди. Але мій тато захоплено слухав і не зауважив моєї нужди. Тоді я більше не зміг утриматися на своєму високому місці. І от року тисяча дев’ятсот сьомого сталося так, що я надзюрив своєму таткові просто на рамена, намочивши, звісно ж, і свої штанці на шлейках. Невдовзі після цього товариша Лібкнехта ув’язнили, і він просидів за ґратами у фортеці Ґлатца увесь тисяча дев’ятсот восьмий чи навіть довше, бо Верховний суд звинуватив його в антивоєнній агітації.
А в той момент, коли я від безвиході намочив батькові спину, він, не дочекавшись кінця маніфестації й не зважаючи навіть на те, що товариш Лібкнехт продовжував агітувати молодь, зняв мене зі своїх плечей і так відлупцював, що я ще кілька днів не міг сісти. І саме тому, можливо, навіть тільки тому, коли врешті війна таки почалася, я побіг до військкомату й записався добровольцем, і згодом навіть отримав відзнаку за мужність, був двічі поранений — раз під Аррасом і раз під Верденом, дослужився до унтер-офіцера, хоча протягом усього цього часу, навіть тоді, коли очолював бойову роту у Фландрії, я точно знав, що товариш Лібкнехт, якого якісь хлопці з Добровольчого батальйону згодом застрелили разом із товаришкою Розою, причому одне з тіл викинули в канал, сто разів мав рацію, коли агітував молодь.