Ви тільки уявіть це: одного ранку він являється на сніданок у такому страшному вигляді, що не просто дивує — шокує нас. Він цілковито зголив своє, навіть у похилому віці ще достатньо густе, сиве волосся, лишив тільки смугу посередині, поставив її сторчма, ще й пофарбував у яскраво-червоний колір. Його одяг був у тому ж стилі: кітель, мабуть, потай зшитий із окремих чорно-білих клаптів, а до нього — старі штани від Штреземана, які він свого часу, вочевидь, носив на засідання правління. Виглядав він у цьому як арештант. До того ж усі деталі його костюма — шматки тканини і навіть ширінька на штанях — були скріплені між собою шпильками. А ще — не питайте мене, як саме, але свекор запхнув собі в мочки вух теж дві великі аґрафки. А на додачу знайшов десь кайданки, щоправда, вдягав їх лише в урочистих випадках.
Звичайно ж, отче. Ніхто не міг його зупинити. Він постійно кудись зникав із дому. Над ним усі сміялися, і не лише тут, у Раті, а й на Кьоніґсаллеє, як я чула від людей. А незабаром довкіл нього вже була ціла юрма цих панків, з якими він лякав перехожих по всіх околицях аж до Ґерресгайма. Ні, отче, навіть якщо Ервін і робив йому зауваження, у відповідь завжди чув:
— Пан Абс зараз іде геть. Пан Абс мусить перейняти керівництво Богемським «Уніонбанком» і Віденською кредитною спілкою. Крім цього, пан Абс повинен здійснити в Парижі та Амстердамі арієзацію відомих Торгових домів… Пана Абса просили поводитися при цьому делікатно, як це було з Банківським домом «Мендельсон». Пан Абс відомий своєю делікатністю і не хотів би, щоб його розпитували…
Таке і ще багато іншого ми мусили вислуховувати щодня, отче. Саме так, як ви кажете: він цілковито ідентифікував себе із Германом Йозефом Абсом, своїм колишнім шефом, з яким був тісно пов’язаний по роботі не лише в роки повоєнної відбудови, а, здається, ще раніше, у війну. Цей Абс свого часу мав честь бути фінансовим радником пана бундесканцлера. І тепер, про що би не йшлося — чи про ці набридлі питання компенсації збитків, які були адресовані фірмі «I.G. Farben», чи про чергові вимоги Ізраїлю, — моєму свекрові завжди здавалося, що саме він має вести переговори за дорученням пана Аденауера. І тоді він казав:
— Пан Абс відкидає всі ці вимоги, пан Абс докладе всіх зусиль для збереження нашої платоспроможності.
Причому ці жахливі панки також називали його Абсом, щойно він виходив за ворота вілли.
— Тато Абс! — кричали вони.
А нам він із посмішкою казав:
— Не турбуйтеся, пан Абс лише збирається в невеличке службове відрядження.
Діти? Ви не повірите, отче, вони буквально за день-два одужали, — так їх шокувала поведінка дідуся. Моніка викинула у смітник свій шкіряний костюм та ці жахливі шнуровані чоботи, і тепер готується складати випускні іспити. Мартін знову носить свої шовкові краватки. Ервін казав мені, що Мартін хоче поїхати до Лондона і там вступити до коледжу. Взагалі-то, якщо, звісно, не зважати на трагічні наслідки, ми маємо бути вдячні моєму свекрові за те, що він змусив отямитися своїх онуків.
Звісно, отче, нам дуже непросто було прийняти це рішення, яке виглядає таким жорстоким. Ми годинами сиділи разом з дітьми і шукали вихід. Так, зараз він у Ґрафенберзі. Так, ви ж і самі кажете, що ця клініка має непогану репутацію. Ми регулярно його відвідуємо. Звісно, разом із дітьми. Йому нічого не бракує. На жаль, він і далі називає себе паном Абсом, але при цьому дуже добре ладнає з іншими мешканцями клініки. Принаймні так стверджує його доглядач. Нещодавно навіть здружився з іншим пацієнтом, який вважає себе Аденауером. Їм іноді дозволяють разом грати в бочче.
1979
Припини нарешті ці свої нескінченні розпитування. Що взагалі означає фраза: хто є коханням усього твого життя? Звісно ж ти, мій нервовий Клаус-Штефан, а я для тебе… Добре, досить уже діставати одне одного цією суперечкою. Думаю, ти вважаєш коханням стан, коли серце б’ється прискорено, руки стають вологими, а сама ти говориш якісь дурниці і виглядаєш мало не божевільною. Так, одного разу і в мене таке було, у тринадцять. Я тоді закохалася, ти не повіриш, у чоловіка, який літав на повітряній кулі, закохалася до нестями. А якщо точніше, то у сина чоловіка, що літав на повітряній кулі, чи, якщо ще точніше — то у старшого сина чоловіка, що літав на повітряній кулі, бо там було двоє чоловіків, які разом зі своїми родинами — коли ж це сталося? — дванадцять років тому, у середині вересня, перелетіли на повітряній кулі, наповненій гарячим повітрям, звідси, з Тюрингії, аж до Франконії. Та ні, яка там розважальна поїздка! Ти що, не розумієш, чи не хочеш розуміти? Вони полетіли через кордон. Відважно піднялися над колючим дротом, мінними полями, самострільними установками, проминули мертву смугу — і приземлилися просто біля нас. Ти ж знаєш, що я народилася у Найлі, у серці Франконії. А менше ніж за п’ятдесят кілометрів звідти знаходиться Пьоснек, — тоді це ще була інша Німеччина, звідти й утекли обидві ці сім’ї. Я ж кажу — на повітряній кулі, до того ж саморобній. Завдяки цьому Найла прославилася, бо про цей випадок написали всі газети і навіть телебачення показало сюжет. Повітряна куля приземлилася не те щоб зовсім у нас перед дверима, але неподалік — на околиці міста, на лісовій галявині, а в її гондолі було четверо дорослих і четверо дітей. І один із них — Франк; йому саме виповнилося п’ятнадцять, і я закохалася в нього з першого погляду, коли разом з іншими дітьми стояла за загорожею й дивилася, як обидві родини ще раз залізли в гондолу повітряної кулі та махали руками — тепер уже перед телекамерою. Тільки мій Франк не махав. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Йому було соромно за це все. Він швидко втомився від цієї слави. Від цього медійного галасу. Він навіть хотів вилізти з гондоли, але йому не дозволили. І в ту мить мене накрило. Я хотіла водночас кинутися йому на шию — і втекти від нього подалі. Це було зовсім по-іншому, ніж між нами: між нами все розвивалося поступово, без жодної спонтанності. А з Франком це було кохання з першого погляду. Ти ще питаєш, чи я з ним розмовляла? Звичайно. Щойно він виліз із гондоли своєї повітряної кулі, як я підійшла до нього й заговорила. Він майже не відповідав. Був дуже стриманий і неймовірно схвильований. Але я не відставала від нього, хотіла знати все, всю його історію. Як обидві родини якось уже намагалися втекти, однак того разу був туман, повітряна куля намокла, і вони спустилися на землю неподалік від кордону, ще по той бік, та вони не знали, де опинилися. Їм дуже пощастило: їх тоді не спіймали. Потім Франк розповів мені, що обидві родини після тієї невдачі не здалися, а почали скуповувати по всій НДР плащову тканину і шили з неї кулю, а це точно було нелегко. Ночами жінки й чоловіки на двох швейних машинках, метр за метром, зшивали ту кулю, — і за це їм, відразу ж після щасливого приземлення на Заході, фірма «Зінґер» хотіла подарувати дві новесенькі електричні швейні машинки, бо вважали, що вони зшили ту кулю на двох старих механічних «Зінґерах» із ножним приводом… Але це було не так. Вони шили на машинках східнонімецького виробництва… І навіть електричних… Тож вони не отримали цих суперподарунків… Звісно, у цьому ж не було би жодного рекламного ефекту… А задурно нічого не буває… Так чи інакше, мій Франк розповів мені все це, потроху, під час наших таємних зустрічей на лісовій галявині, де приземлилася повітряна куля. Він був дуже несміливим і не схожим на хлопців тут, на Заході. Чи ми цілувалися? Спершу ні, вже аж потім. Мій батько був проти Франца. Він небезпідставно вважав, що дорослі в обох цих сім’ях діяли безвідповідально, бо наражали на небезпеку своїх рідних. Я з цим, ясна річ, не погоджувалася. І казала своєму батькові, причому теж мала рацію: «Ти просто заздриш, бо ці чоловіки зважилися на ризик, а ти для цього занадто боязкий»… Ну от! А тепер мій найкоханіший Клаус-Штефан удає, ніби ревнує, влаштовує мені сцену, або й узагалі збирається покинути мене. Тільки через те, що я багато років тому… Ну добре. Я збрехала. Просто вигадала все це. У тринадцять я нізащо не наважилась би підійти до хлопця й заговорити з ним. Я просто дивилася на нього, і все. Навіть згодом, коли випадково зустрічала його на вулиці. Він ходив у Найлі до школи, що недалеко від нашого дому. На вулиці Альбін-Кльовер, поруч із тою галявиною, де приземлилася їхня повітряна куля. А потім ми перебралися до Ерланґена, де мій батько почав працювати в рекламному відділі «Сіменса». А Франк… Ні, я не просто була трохи закохана в нього, я справді його любила, хочеш ти того чи ні. І хоча між нами ніколи нічого не було, я досі його кохаю, хоч він про це й не підозрює.