Мушу визнати: на такі зауваження нам дуже непросто відповідати. Ми часто почуваємося розгубленими, коли нас питають про кількість загиблих. Довший час стверджували, що з кожного боку загинуло близько триста п’ятдесяти тисяч воїнів. Вважалося перебільшенням говорити про мільйон жертв на площі тридцять п’ять квадратних кілометрів. Мабуть, і загалом було не більш ніж півмільйона жертв — тобто сім або вісім загиблих на квадратний метр, — які віддали свої життя в запеклих боях за форт Дуамон, за форт Во, під Фльорі, на висоті 304 і на «Холодній землі» (Kalte Erde, Froide terre), на цьому глевкому глиняному ґрунті поля битви під Верденом. У військових колах вживають термін «війна на виснаження».
Але якими б великими не були втрати, наш канцлер і президент Франції подали нам промовистий сигнал, потиснувши один одному руки в осуарії. Оповідач бачив обох державних мужів лише зі спини, хоча й належав до розширеного складу делегації, куди входив також і Ернст Юнґер, цей сивочолий письменник і живий свідок безглуздого жертвопринесення.
Згодом вони разом посадили гірський клен, про що довелося подбати заздалегідь, аби це символічне дійство не відбулося на все ще замінованій ділянці. Ця частина програми сподобалася всім. А от німецько-французькі військові маневри, які відбувалися в той же час і десь дуже близько, навпаки, не отримали серед публіки позитивного резонансу. Німецькі танки на дорогах Франції і наші «торнадо», які літають над Верденом, — на таке тут дивляться неохоче. Значно більш змістовно виглядало би, якби — замість згаданих маневрів — наш канцлер пішов звичайною туристичною стежиною, скажімо, до руїн того укріпленого пункту, який називається «Чотири труби» (Vier Schornsteine, Abri de quatre Cheminées) і за який баварські полки та французькі альпійські частини затято і з великими втратами билися 23 червня 1916 року. А мовчазна замислена пауза нашого канцлера на одній із пам’ятних стежин — можливо, навіть за рамками протоколу — була би тут найдоречнішою й поза межами будь-якої символіки.
1985
Моя люба дитино, ти хочеш знати, як мені жилось у вісімдесятих, бо такі особисті враження дуже важливі для твоєї магістерської роботи, яка буде називатися «Щоденне життя осіб похилого віку». Я радо допоможу тобі. Але ти пишеш мені, що я маю розповісти, зокрема, про «обмежені можливості для середньостатистичного споживача». Із цим я не дуже зможу тобі зарадити, бо твоїй бабусі нема на що скаржитися. Якщо не згадувати твого дідуся, найкращого чоловіка у світі, якого мені, ясна річ, уже ніхто й ніколи не замінить, то мені нічого більше не бракує. Спершу, поки ще мала здорові ноги, працювала по півдня в терміновій хімчистці й навіть була членом церковної громади. Але якщо ти мене спитаєш про дозвілля, то я зізнаюся, що вісімдесяті я провела перед телевізором — іноді це був утрачений час, а іноді — цілком приємний. Я взагалі рідко виходила з дому, особливо відтоді, як ноги почали зраджувати мене, а щодо всіляких компаній і товариств, то, як тобі напевне, підтвердять і твої батьки, я ніколи цього не любила.
Поза тим нічого особливо важливого не відбувалося. А в політиці, про яку ти мене так наполегливо розпитуєш, узагалі нічого. Самі лише звичайні обіцянки. У цьому я завжди погоджувалася зі своєю сусідкою фрау Шольц. До речі, всі ці роки вона дуже зворушливо турбувалася про мене, причому, скажу тобі прямо, більше, ніж рідні діти, на жаль, включно з твоїм любим татком. По-справжньому сподіватися я могла лише на фрау Шольц. Іноді, коли вона працювала на пошті в ранкову зміну, то вже після обіду приходила до мене і приносила свою домашню випічку. І ми, зручненько вмостившись, до пізнього вечора дивилися все, що показували. Пригадую серіали «Даллас» і «Шварцвальдська клініка». Ільзі Шольц подобався професор Брінкман, а мені — не дуже. А коли в середині вісімдесятих почався серіал «Лінденштрассе» (який і досі не закінчився), то я їй відразу сказала: «Це вже геть інше. Як зі справжнього життя». Ось так воно в житті все й буває. Постійний хаос, раз веселий, а раз — сумний, зі сварками та примиреннями, а також із безконечними клопотами й розчаруваннями, — усе точно так, як у нас тут, на Ґютерманштрассе, хоча Білефельд — це не Мюнхен, а кнайпа у нас на розі вже давно перетворилася на ресторанчик, і належить вона не грекові, а італійській родині, яка дуже добре дає собі раду. Але прибиральниця у нас така ж сварлива, як Ельзе Клінґ із будинку номер три на Лінденштрассе. Вона постійно пиляє свого мовчазного чоловіка і часом поводиться дуже підло. Зате матінка Баймер — сама доброта. Завжди відкрита до проблем інших людей, ну геть як моя сусідка фрау Шольц, у якої й без мене достатньо клопотів із власними дітьми і дочка якої, та сама Ясмін, точнісінько як Маріон Баймер, має стосунки з іноземцем, і ці стосунки, як на мене, важко назвати пристойними.