Та перш ніж я почну відмотувати цей сон від котушки, мушу сказати, що особисто я нічого, геть нічого не маю проти письменника Теодора Фонтане та його романів. Чимало з його творів збереглися в моїй пам’яті як запізніле читання: Еффі на гойдалці, екскурсії на човні по Гафелю, прогулянки з Женні Трайбель на Галлензеє, літній відпочинок у Гарці… Але Уте знала все, кожен вислів пастора, причину кожної пожежі, навіть якщо у вогні загинуло все Танґермюнде, а у творі «Безповоротно» повільне тління мало поважні наслідки. Навіть коли надовго відключали світло, вона продовжувала читати, під замовклим вентилятором, а Калькутта тимчасом занурювалася в темряву — поки вона читала й перечитувала при світлі свічок «Дитячі роки» та вперто рятувалася втечею від Західної Бенгалії на больверк Свінемюнде, або ж тікала від мене — вздовж берега Балтійського моря у Західній Померанії.
І ось якось, у час пообіднього відпочинку, поки я лежав під протимоскітною сіткою, мені наснилося щось північне. З вікна мого ательє, розміщеного під дахом, я дивився вниз, у Вевельсфлетський сад, у тінь від плодових дерев. Я вже не раз розповідав цей сон у різних варіантах і перед різною публікою, але іноді забував сказати, що село Вевельсфлет розташоване в провінції Шлєзвіґ-Гольштайн на річці Штьор, яка є притокою Ельби. Отож я бачив уві сні наш гольштайнський сад, а в ньому — рясно обвішану плодами грушку; в її тіні, за круглим столом, сиділа Уте навпроти якогось чоловіка.
Я знаю, що сни складно переповідати, а особливо такі сни, які ти бачив, поки лежав і обливався потом під протимоскітною сіткою: їхні перекази завжди виходять сухуватими. Але цьому снові не перешкоджали ніякі паралельні сюжетні лінії, тут не доводилося стежити одночасно за двома-трьома різними фільмами, як це часто трапляється уві сні, тут усе відбувалося у хронологічній послідовності, — однак не минулося без наслідків, бо чоловік, із яким Уте сиділа під грушкою, видався мені знайомим: це був сивий пан, і вона з ним усе говорила й говорила — і з кожним словом ставала все вродливішою. Вологість повітря в Калькутті у період мусонів сягає дев’яноста восьми відсотків. Тож не дивно, що під протимоскітною сіткою — на неї якщо й дув вентилятор, то ледь помітно — мені снилося щось північне. Але хіба сивий пан, який мило усміхався, розмовляючи з Уте під грушкою, й у волоссі якого переливалися сонячні зайчики, обов’язково мусив бути схожим на Теодора Фонтане?
Але це був він. Уте зв’язалася з ним. Щось було в неї з моїм знаменитим колегою, що вже в поважному віці почав записувати на папері роман за романом, і в деяких із них йшлося про подружню зраду. Я досі не з’являвся в цій історії-сновидінні, або ж був лише віддаленим глядачем. Цій парочці вистачало одне одного. Тому мені й наснилося, що я ревную. Точніше, розум або хитрість змушували мене приховувати уві сні свою ревність, що ставала дедалі сильнішою, і я повівся мудро, або ж спритно: схопив уві сні перший-ліпший стільчик, спустився з ним сходами й підсів до парочки у тіні саду, до Уте та її Фонтане.
Відтоді — і це я повторюю щоразу, коли розповідаю цей сон, — ми жили втрьох. Ті двоє ніяк не могли мене спекатися. Уте це навіть подобалося, а Фонтане ставав мені все ближчим; так-так, я почав його читати ще в Калькутті — один роман за одним, а також усе, що міг дістати (приміром, його листи до такого собі англійця на ім’я Морріс, де Фонтане проявляв себе як знавець світової політики). При нагоді, під час спільної поїздки на рикші в центр міста, до Будинку письменника, я поцікавився його поглядами стосовно наслідків британського колоніального панування та поділу Бенгалії на Бангладеш і Західну Бенгалію. Ми з ним дійшли спільної думки: цей поділ не можна порівнювати з поділом Німеччини, а на те, що Бенгалія колись знову об’єднається, взагалі не варто сподіватися. А згодом, коли ми з Уте різними манівцями знову повернулися до Вевельсфлета на річці Штьор, я добровільно взяв і його з собою; інакше кажучи, я звик до нього як до цікавого, хоч часом і примхливого співмешканця, я перетворився на фаната Фонтане — і позбувся його лише тоді, коли історія почала повторюватися в Берліні та інших містах, і я зі згоди Уте дозволив собі зловити його на слові з нашої не-розмови та продовжити на папері його вже закінчене життя — у нашому столітті, яке також добігає кінця. Відколи він опинився бранцем у моєму романі «Широке поле», його безсмертя триває, і йому більше не вдається проникати в мої сни, тим більше що він фігурує під іменем Фонті: ближче до кінця тексту його спокушає одна юна особа, після чого він зникає десь у Севеннах — серед останніх гугенотів, які там ще лишилися.