Випили по пільзенському пиву, потім ще по одному, далі перейшли на горілку «Нордгойзер корн». Говорили про минуле, про те, як ростуть діти, про ідеологічні бар’єри, які видно навіть на батьківських зборах. Мій знайомець народився в Рудних горах, де я минулого року малював мертвий ліс на гірських хребтах, і наступного року він збирався взяти дружину й податися туди кататися на лижах, про що й сказав своєму товаришеві. Але в мого знайомого були проблеми з його автомобілем «вартбурґ»: облисіли колеса, тобто майже повністю стерлися протектори. Він сподівався, що товариш допоможе йому придбати нові зимові шини, бо хто в соціалістичній країні може дозволити собі покласти новий паркет, той знає й те, де роздобути шини зі спеціальною позначкою «Б+С», що означає «болото і сніг».
У той час, коли ми наближалися до Белєндорфа і в наших серцях уже жила блага вість, у так званій «берлінській кімнаті» товариша мого знайомця працював телевізор, але його звук був майже цілком приглушений. А вони обидва за пивом та горілкою обговорювали проблему шин, при цьому власник свіжопокладеного паркету стверджував, що для купівлі нових узагалі-то потрібні «справжні гроші», й обіцяв спробувати роздобути для «вартбурґа» дві нові вихлопні труби, але нічого більше, — і раптом мій знайомець випадково зиркнув на німий екран, де, вочевидь, транслювався якийсь фільм, і люди в ньому вилазили на Стіну, сідали на неї зверху, а прикордонна поліція бездіяльно спостерігала за цими розвагами. На таку неповагу до державного кордону товариш мого знайомця відреагував реплікою: «Типовий західний фільм!» Потім обидва прокоментували несмак, який щойно побачили на екрані: «Це точно якийсь фільм про холодну війну!» І вони повернулися до проблеми зужитих літніх та недосяжних зимових шин. Про архів чи творчий спадок більш або менш важливих письменників, який зберігався в цьому архіві, розмови взагалі не було.
Від того моменту, коли ми вже почали жити в цілковитому усвідомленні майбутнього без Стіни, і, щойно діставшись дому, відразу ж на повну гучність увімкнули телевізор, минув ще певний час, аж поки на тому боці товариш мого знайомця врешті зробив кілька кроків по свіжопокладеному паркету — і теж підкрутив звук у «ящику». І з тієї миті про зимові шини більше не згадували. Цю проблему мало вирішити нове літочислення, «справжні гроші». Вони випили рештки горілки і побігли на Інваліденштрассе, де вже зібралася купа народу, навіть утворився корок, в якому застрягло більше «трабантів», ніж «вартбурґів», — і всі хотіли потрапити до пункту перетину кордону, що сьогодні якимось дивом був відчинений. А хто уважно слухав, той міг почути, що кожен, майже кожен, хто пішки чи в «трабанті» хотів потрапити на Захід, повторював голосно або пошепки: «Не може бути!» — фразу, яку вигукнув на під’їзді до Белєндорфа і я, однак я після цього знову поринув у свої думки.
Я тільки забув спитати свого знайомця, як, коли і за які гроші він дістав-таки зимові шини. І ще я хотів би знати, чи святкував він настання нового, 1990-го, року, в Рудних горах разом зі своєю дружиною, яка була в НДР досить відомою ковзаняркою. Бо життя так чи інакше тривало.
1990
Ми зустрілися в Лейпциґу не лише для того, щоб спостерігати за процесом підрахунку голосів. Якоб і Леонора Зуль приїхали з Португалії й зупинилися в готелі «Меркурій» неподалік від вокзалу. А ми з Уте прибули зі Штральзунда, і нас поселив у своєму будинку в передмісті Відеріч один аптекар, якого я знав ще з лейпцизького «Круглого столу». Весь день пополудні ми ходили слідами Якоба. Він виріс у робітничому кварталі, що раніше називався Отч, а тепер — Маркклеєберґ. Спочатку до Америки виїхав його батько разом із молодшими братами. Батько Якоба, Авраам Зуль, був учителем і викладав німецьку та ідиш у єврейській гімназії. У тридцять восьмому за ним поїхав п’ятнадцятирічний Якоб. Лишилася тільки мати, оскільки їхній шлюб із батьком розпався, але потім і їй довелося втікати — до Польщі, Литви, Латвії, де її в кінці літа 1941-го наздогнали німецькі війська й вона була розстріляна охоронцями «під час спроби втечі», як це називали згодом. Чоловікові й синам не вдалося назбирати в Америці достатньо грошей для її візи до США — останньої надії для дружини та матері. Ті їхні марні намагання Якоб іноді згадував, говорити про це йому було дуже нелегко, він затинався і часто змовкав.