Робітник витягав валик із поршня, змащував його, вставляв на місце шатун, і валик через шатун і поршень укручував один гвинт і підтягував інший, і справа була закінчена. Заготівельник піддав весь процес точній перевірці, але не мав змоги сказати, чому на це знадобилося цілих три хвилини. Він проаналізував тоді різні рухи за хронометром і з’яcував, що при дев’ятигодинному робочому дні чотири години витрачалися на пересування врізнобіч. Робітники не ходили далеко, але вони мали рухатися то туди, то сюди, щоб принести матеріал і відкласти набік готову запчастину. Під час усього процесу кожен робітник робив вісім різних рухів рукою. Заготівельник запропонував новий план, причому він розклав весь процес на три дії, підігнав до верстата візок, поставив трьох осіб із кожного боку й одного контролера наприкінці. Замість того, щоб виконувати всі рухи, кожен робітник виконував лише третину з них — стільки, скільки можна було зробити, не рухаючись навсібіч. Групу робітників скоротили з двадцяти вісьмох до чотирнадцятьох осіб. Рекордна продуктивність двадцяти восьми людей була — 175 одиниць на день. А тепер семеро впродовж восьмигодинного робочого дня випускають 2600 одиниць. Справді варто обчислити економію.
На покриття лаком задньої вісі раніше витрачалося багато часу. Вісь занурювалася вручну в цеберко з емалевим лаком, для чого знадобилися різні рухи двох людей. Тепер усю цю роботу проводить одна людина за допомогою особливої, винайденої нами та збудованої машини. Робітнику потрібно лише підвісити вісь на рухомий ланцюг, на якому вона просувається до цеберка. Два важелі підштовхують кріплення до цапф, прикріпленим до діжки, остання підіймається вгору на шість футів, вісь занурюється в лак, потім діжка знову опускається, а вісь просувається далі в піч для сушіння. Вся процедура займає 13 секунд.
Радіатор — справа складніша, а запаювання вимагало певної вправності. Воно складається з дев’яноста п’яти трубок, які треба приладнати та запаяти вручну; ця робота вимагала терпіння та спритності. А тепер усе робить одна машина, яка за вісім годин випускає 1200 радіаторів — порожніх тіл; їх переправляють механічним шляхом до печі й там запаюють. Ковалі та навчені робітники стали зайвими.
Раніше ми прикріплювали частини кожуха до самого кожуха за допомогою пневматичних молотів, які вважалися тоді новітнім винаходом. Потрібно було шістьох, аби тримати молоти, шістьох близько кожуха, і шум був неймовірний. Тепер же автоматичний прес, який обслуговує одна людина та виконує вп’ятеро більше, ніж робили ці дванадцятеро впродовж одного дня.
На фабриці «Пікет» циліндр під час лиття мав спершу пройти відстань близько 4 тисяч футів; тепер ми скоротили цей шлях до 300 із хвостиком футів.
Жоден матеріал не обробляється у нас руками, жоден процес не проводиться вручну. Якщо можна досягти того, щоб машина функціонувала автоматично, то так і є. Про жоден ручний рух ми не думаємо, що він є найкращим і найдешевшим. При цьому лише 10% наших машин — спеціалізовані; інші ж — цілком звичайні машини, але пристосовані для певних дій. І всі ці машини стоять близько одна від одної! Ми встановили на площі в один квадратний фут більше машин, ніж будь-яка фабрика в світі — кожен зайвий лікоть означає непотрібне підвищення витрат із виробництва. А ми ж не хочемо непотрібного дорожчання. Незважаючи на це, місця не бракує — кожен займає стільки місця, скільки треба і не більше. Поряд із цим не варто забувати, що всі запчастини сконструйовані так, аби за можливості спростити їхнє виконання. А економія? Хоча порівняння трохи кульгає, але ефект все ж вражаючий: якби за нашої реальної продуктивності припадало таке ж число службовців на автомобіль, як 1913 року, зважаючи на обсяги нашого виробництва, причому ця робоча сила застосовувалася лише для роботи з монтажу, ми повинні були б мати близько 200 тисяч робітників. Насправді ж число наших робітників тепер, коли наша продуктивність досягла межі в 4 тисячі машин на день, не дійшло ще й до 50 тисяч.
Розділ VI. Машини та люди
Найбільші труднощі та зло, з яким доводиться боротися за спільну працю більшого числа людей, полягає в надмірній організації та тяганині, яку вона провокує. На мою думку, немає небезпечнішого покликання, ніж так званий організаційний геній. Він любить вигадувати жахливі схеми, які, наче генеалогічне дерево, створюють розгалуження влади до її останніх елементів. Весь стовбур дерева обвішаний гарними круглими ягодами, які мають імена осіб чи посад. Кожен має свій титул і певні обов’язки, строго обмежені обсягом і сферою діяльності своєї ягоди.