Лише тому, що ми невдало господарюємо, нам доводиться часто потрапляти в смуги так званих невдач. Якби у нас був страшний неврожай, то можу собі уявити, що країні довелося б голодувати. Але не можу уявити, що ми приречені на голод і злидні лише завдяки невправному господарюванню, яке виникає через нашу безглузду фінансову систему. Певна річ, війна розладнала господарство нашої країни. Вона весь світ вибила з колії. Але не одна війна винна. Вона оголила численні хиби нашої фінансової системи і насамперед незаперечно довела, наскільки незабезпечена та дія, що базується лише на одній фінансовій підставі. Не знаю, чи є погані речі наслідком нерозумних фінансових методів, чи невдалі фінансові методи створені помилками в нашому діловому житті. Знаю лише одне: було б неможливо просто викинути всю нашу фінансову систему, але, звісно, було б бажано по-новому організувати наше ділове життя на принципах корисної служби. Наслідком цього і стане найкраща фінансова система. Сучасна система зникає тому, що у неї немає права на існування, але весь процес може відбутися лише поступово.
Стабілізація, зокрема, може початися за індивідуальною ініціативою. Правда, певних результатів можна досягти без співпраці з іншими, але якщо хороший приклад із плином часу стане відомим, інші наслідуватимуть його, і мало-помалу вдасться занести інфляцію ринку разом із її двійником депресією ринку до розряду усунених недуг. За безумовно необхідної реорганізації промисловості, торгівлі та фінансів цілком можливо усунути з індустрії, якщо не саму періодичність, то її кепські наслідки і водночас періодичні депресії. Сільське господарство вже перебуває на шляху до такого перетворення. Коли сільське господарство та промисловість закінчать свою реорганізацію, вони доповнюватимуть одне одного: вони поєднувані, а не окремі комплекси. Як приклад, хотів би згадати нашу фабрику клапанів. Ми збудували її в селі, на відстані 18 англійських миль від міста, щоб робітники могли водночас займатися землеробством. У майбутньому, за винайдення відповідних машин, у землеробстві витрачатиметься лише частина того часу, що необхідний тепер. Час, якого потрібно природі для виробництва, набагато значніший, ніж робочий час людини при сівбі, обробленні ґрунту та жнивах. У багатьох галузях промисловості, продукти яких невеликі за обсягом, доволі байдуже, де саме ведуть виробництво. За допомогою сили води на селі багато що можна добре влаштувати.
Тому ми будемо мати в набагато ширших обсягах, ніж тепер, робітничий клас, який виявиться водночас і селянським, і працюватиме за максимально господарських і здорових умов. Сезонна індустрія вже здобуває собі робочі руки таким трибом. Дещо іншим способом можна буде подбати про правильне чергування продуктів залежно від пори року й умов постачання; іншими засобами ми зуміємо, за ретельної організації, вирівняти хороші та погані періоди. Уважне вивчення будь-якого питання могло б указати тут правильні шляхи.
Періодичні депресії є найгіршим злом із двох, адже їхня сфера настільки велика, що вони видаються не підлеглими контролю. Поки не скінчиться вся реорганізація, з ними не можна буде впоратися цілком, але кожна ділова людина до певної міри може сама допомогти собі і, допомагаючи значною мірою своєму підприємству, може принести користь й іншим. Фордівське виробництво ніколи не стояло під знаком хороших чи поганих справ. Незважаючи на будь-які умови, воно рухалося вперед своїм прямим шляхом, за винятком 1917—1919 рр., коли пристосовувалося для військових цілей. 1912—1913 рр. вважалися поганим періодом у ділових стосунках, хоча тепер він уже вважається «нормальним». Ми майже подвоїли тоді наш збут; 1913—1914 рр. були вкрай тихими: ми збільшили наш збут на третину. 1920—1921 рр. вважалися одними з найважчих, які пам’ятає історія: наш збут становив, проте, 1,25 мільйона автомобілів, тобто майже вп’ятеро більше, ніж у 1912—1913 рр. — так званого нормального періоду. За цим не криється якоїсь особливої таємниці. Як і за всіх інших обставин нашої справи, це було логічним наслідком принципу, який можна застосувати до будь-якого підприємства.
Тепер ми платимо без будь-яких обмежень мінімальну винагороду шість доларів щодня. Люди настільки звикли отримувати високі ставки, що нагляд став зайвим. Кожен робітник отримує мінімальну винагороду, як тільки досягає мінімуму в своєму виробництві, а це залежить винятково від його прагнення працювати. Ми додаємо до ставок оплати наш очікуваний зиск і виплачуємо тепер вищі ставки, ніж за високої військової кон’юнктури. Але, як завжди, ми виплачуємо їх як винагороду за фактичну роботу. Що люди справді працюють, видно з того, що приблизно 60% робітників одержують платню, вищу за мінімальну. Шість доларів на день — це не середня, а мінімальна оплата.