Ми склали план ґрунтовного прибирання оселі. Повернімося трохи назад і розглянемо тодішні обставини.
На початку 1920 року стали помітними перші ознаки того, що породжена війною спекулятивна гарячка — недовговічна. Деякі з породжених війною концернів, які не мали жодного права на існування, впали. Купівельна спроможність споживачів ослабла. Наш власний збут, правда, залишився без змін навіть на йоту, але ми знали, що і він рано чи пізно таки впаде. Я серйозно думав про зниження цін, але по всій країні виробничі ціни уникали будь-яких розрахунків. Робітники, незважаючи на підвищену платню, виробляли все менше і менше. Постачальники сировини вперто не бажали спуститися на землю зі своїми цінами. Ці явні ознаки наближення грози залишалися, мабуть, зовсім непоміченими.
У червні наша торгівля стала слабшати. З липня по вересень вона падала все стрімкіше. Мало статися щось, аби наш продукт знову міг відповідати купівельній спроможності покупців. Але цього було не достатньо. Мало відбутися щось зовсім разюче, що показало б споживачам, що ми не клеїмо дурнів, і що для нас це цілком серйозно. Тому ми зменшили в вересні ціну автомобіля для прогулянок із 575 доларів до 440. Зменшили ціну значно нижче за виробничу тому, що все ще користувалися матеріалами, закупленими в період підйому. Цю зміну цін різко розкритикували. Нам закидали, що ми розхитуємо ринок. Це відповідало нашим намірам. Ми хотіли внести свою частку в справу зниження ціни зі штучної висоти до єдиного рівня. Я твердо переконаний, що ми позбавили б себе тривалого періоду депресії, якби виробники та посередники тоді, а може, навіть і раніше, всюди провели рішуче скорочення цін і ґрунтовне прибирання домівки. Бездіяльне вичікування в надії на подальше підвищення цін лише уповільнило процес одужання. Ніхто не досяг високих цін, на які розраховував, і якби всі одночасно зазнали збитків, то не лише продуктивна потуга зрівнялася б із купівельною спроможністю, але ми уникнули б довгого періоду цілковитого застою. Чіпляння за ціни лише збільшило збитки. Ці люди мали платити також і понад ті відсотки за дорого куплені товари цілком незалежно від того, що вони втратили прибутки, досягнуті зваженими цінами. Безробіття обмежило приплив заробітної платні, і таким чином між продавцем і покупцем виникала все ширша і ширша прірва. Велося багато гарячих розмов на тему про величезні кредити, які мала б дати Європа, із задньою думкою збути завдяки цьому дорогий товар. Одягати пропозиції в настільки грубу форму, природно, остерігалися. Я навіть міркую, що багато людей по-справжньому були впевнені в тому, що суспільному життю Америки якимось чином допоможуть, якщо закордон надасть кредити навіть без будь-якої надії на їхнє повернення. Правда, власники дорогих, залежалих на складах товарів могли б вигідно збути їх, якби американські банки надали кредити, однак банки мали б такий надлишок безнадійних кредитів, що стали б більше схожими на холодильники, ніж на фінансові установи. Звісно, дуже природно чіплятися до останньої миті за можливість високого прибутку, але це втім невдала фінансова політика.
Що стосується нашого збуту, то після зниження цін він дуже скоро знову ослаб. Ми все ще не цілком відповідали купівельній спроможності країни для того, щоб збувати наш товар без проблем. Роздрібні ціни все ще не досягли свого рівня. Люди ставилися недовірливо до будь-якої ціни. Ми запланували провести подальше зниження цін і тому зупинилися на виробництві приблизно 100 тисяч автомобілів на місяць. Така кількість продукції, правда, аж ніяк не виправдовувала наш збут, але ми хотіли, перш ніж зачинимося, перетворити якнайбільше сировини в готові вироби. Ми знали, що перерва необхідна для того, щоб доправити продукцію та зробити ґрунтовне прибирання оселі. Ми хотіли знову відчинитися з істотно зниженими цінами, маючи на складі достатню кількість автомобілів для підвищеного попиту. Нові автомобілі могли б тоді виготовлятися із закупленої за нижчими цінами сировини. І ми поставили собі за мету домогтися зниження цін.
У грудні ми зачинилися з наміром відновити виробництво через 14 днів. Насправді ж у нас було стільки роботи, що могли відчинитися не раніше, ніж за шість тижнів. Тільки-но ми зачинилися, як чутки про наш фінансовий стан розповсюдилися. Наскільки я знаю, багато хто сподівався, що нам доведеться вирушати на пошуки грошей — якщо нам потрібні кошти, мусимо поступитися в наших вимогах. І ми шукали грошей, хоча й не відчували в них потреби. Ми навіть отримали одну пропозицію. Один чиновник одного нью-йоркського банку знайшов мене, щоб викласти мені фінансовий план щодо великої позики, який навіть передбачав те, що представник банку мав би управляти нашими фінансами як скарбник. Люди, певна річ, бажали нам добра. Хоча й нам не були потрібні гроші, але у нас і справді тимчасово не було скарбника. У цьому плані банківські діячі правильно визначили наше становище. Тому я запропонував моєму синові Едселю взяти на себе головування в компанії так само, як і її фінанси. Таким чином ми знайшли скарбника, отже, більше не було потреби залучати банкірів.