Едісон перебуває лише на шляху до вершини своєї могутності. Цей чоловік ще покаже нам, чого може досягти хімія. Бо він справжній дослідник, бачить у знанні, до якого він невтомно прагне, виключно засіб для досягнення світового прогресу. Він не належить до числа тих цехових учених, які тільки те й роблять, що нагромаджують знання, перетворюючи свій мозок у якийсь музей. Едісон, без сумніву, найбільший дослідник світу і може бути зовсім непридатним у ділових справах. У ділових питаннях він майже зовсім нічого не петрає.
Джон Берроуз[7] також належав до числа осіб, які вшанували мене своєю дружбою. Я також люблю птахів і життя на селі. Люблю швендяти дорогами та лазити через паркани. На нашій фермі є близько п’ятисот будиночків для птахів. Ми називаємо їх нашими пташиними готелями, і в одному з них, у «Готелі Пончартрейн», будиночку для ластівок, влаштовано цілих 76 «квартир».
Птахи — найкращі товариші. Ми не можемо обходитися без них, без краси та пожвавлення, яке привносить їхнє товариство. Ми навіть потребуємо їх із суто господарських мотивів — як винищувачів шкідників. Єдиний раз, коли я скористався фордівською організацією для впливу на законодавство, справа стосувалася птахів — і мета в цьому випадку, як мені здається, виправдала кошти. «Пташиний білль» Вікса та Мак-Ліна, який вимагав захисту перелітних птахів, все відкладався в конгресі, чекаючи своєї природної смерті. Справжнім прихильникам біллю не вдалося достатньо зацікавити ним членів конгресу. Ми стали неявно на захист законопроекту та попросили кожного з наших шістьох тисяч торгових посередників телеграфувати своєму представнику в конгресі. Нарешті, птахи все ж ніби отримали право голосу, і закон прийняли. Крім цього випадку, ми ніколи не використовували нашу організацію з політичною метою і більше цього не зробимо. Ми дотримуємося тієї точки зору, що наші працівники мають право на самостійну думку.
Але повернімося до Джона Берроуза. Я, звісно, знав, хто він такий, і читав майже все, ним написане, але ніколи не думав із ним зустрітися — до останніх років, коли він став виявляти ненависть до сучасного прогресу. Він зневажав гроші, особливо владу, яку вони дають негідникам для збочення людської природи. Й ось чоловік став пройматися почуттям огиди до промисловості, що дає гроші. Він ненавидів шум фабрик і залізниць. Критикував промисловий прогрес і стверджував, що автомобіль убиває здатність розуміти природу. Я дотримувався зовсім іншої думки. Мені здавалося, що почуття відволікли його на хибний шлях, і я послав йому автомобіль із проханням самому випробувати, чи не послужить він йому засобом для кращого розуміння природи. Цей автомобіль, коли чоловік навчився ним кермувати, докорінно змінив його точку зору. Бо збагнув, що автомобіль усупереч його дотеперішнім поглядам дав йому можливість бачити більше і з того момента, як машина опинилася в персональній власності, майже всі свої екскурсії для відлову птахів, чоловік став проводити, сидячи за кермом. Він не міг не помітити, що під час своїх поїздок більше не змушений обмежуватися кількома милями в околиці, відтак йому стали доступними величезні простори.
Цей автомобіль став початком нашої дружби, чудової приязні. Кожен, хто знає Джона Берроуза, неодмінно стає кращим. За своїм фахом він був професійним натуралістом, але не належав і до числа тих, хто почуттями замінює сувору наукову працю. Настільки легко стати сентиментальним серед природи, але добитися справжнього розуміння птаства так само важко, як і справжнього розуміння механічного принципу.
Згодом він зайнявся філософією. Вона стала не стільки натурфілософією, скільки природної філософією — це були широкі тихі думки, це була філософія людини, що провела своє життя в тиші серед дерев. Він не був ані язичником, ані пантеїстом[8], але теж не відчував значної різниці між навколишньою природою та природою людини або між людською та божественною природою.
Коли йому минув сьомий десяток, чоловік змінив свою точку зору в підтримку промисловості. Можливо, це сталося не без моєї участі. Він уторопав, що не всі можуть жити спостеріганням птахів. Свого часу він ненавидів прогрес у всіх його проявах, особливо якщо той опинявся пов’язаним із вугіллям і гучним рухом. Це майже межувало з афектацією. Згодом він навчився любити лад сучасного життя і сталося це на 70-му році його життя. Джон Берроуз ніколи не почувався занадто старим для того, щоб чогось навчитися. Він зростав духовно до кінця. Хто так задубів, що не в змозі більше змінюватися, той уже мрець. Похоронний обряд у такому випадку є лише простою формальністю.