Між багатими та бідними існує велика маса людей, які не є ні багатими, ні бідними. Суспільство, що складається винятково з мільйонерів, не відрізнятиметься від нашого, адже деякі мільйонери будуть змушені вирощувати пшеницю та випікати хліб, виробляти машини і керувати потягами, інакше всі вони помруть від голоду. Хтось повинен працювати. Насправді ж у нас немає фіксованих класів. У нас є ті, хто працює, і ті, хто не працює. Більшість «класів», про які читаєш у пресі, вигадані. Ось візьміть деякі капіталістичні газети. Ви будете здивовані певними висловами про робочий клас. Ми, ті, хто був і залишається частиною робітничого класу, знаємо, що такі заяви не відповідають дійсності. Візьміть деякі газети для робітників. І також будете здивовані деякими тирадами про «капіталістів». І все ж і ті, й інші висловлюють дещицю правди. Капіталіст користає з плодів діяльності інших людей і заслуговує на все, що кажуть про нього. Він належить до того самого класу, що й дешевий шахрай, що виманює в робітників їхні зарплати. Сентенції, які читаємо про робітничий клас у капіталістичній пресі, рідко пишуть керівники великих галузей промисловості, пише їх клас писак — про те, що, як їм здається, потішить їхніх працедавців. Вони пишуть те, що, на їхню думку, має сподобатися. Коли ж переглянути пресу трудового класу, то побачите інший тип писак, що так само прагнуть догоджати забобонам, які, як вони думають, має пересічний робітник. Обидва типи писак є просто пропагандистами. А пропаганда, яка не поширює факти, саморуйнівна. Так і має бути. Ви не можете втовкмачувати патріотизм людям у надії, що вони стоятимуть на місці, поки ви їх грабуєте, і сподіватися, що такі махінації довго сходитимуть вам із рук. Ви не можете переконувати наполегливо працювати та багато виробляти, приховавши додатковий зиск для себе. І працівник також не може приховувати словами недоліки своєї роботи.
Без сумніву, робітничий клас має інформацію, яка необхідна для того, щоб робити правильні висновки та приймати слушні рішення. Безумовно, працівники знають не менше, ніж працедавець. Однак надто сумнівно, що обидві сторони знають усе. І саме тут пропаганда, навіть найуспішніша, стає недосконалою. Небажано, щоб один набір інформації покладали на клас, який має інший набір інформації. Що нам справді потрібно, то це об’єднати всі ідеї та базуватися на них.
Візьміть, наприклад, усю цю метушню з профспілками та правом на страйк.
Єдина потужна сукупність профспілкових діячів у країні — це група, яка отримує від профспілок зарплати. Дехто з них дуже заможні. Дехто з них зацікавлені у тому, щоби впливати на діяльність наших великих фінансових установ. Дехто настільки захопився так званим соціалізмом, що опинився близьким до більшовизму й анархізму. Їхня профспілкова зарплатня звільняє їх від необхідності працювати самим, і вони можуть присвятити себе руйнівній пропаганді. Всі вони здобули певного престижу та впливу, яких у природній конкуренції вони здобути не змогли б.
Якби керівництво профспілок було достатньо сильним, чесним, гідним і просто мудрим, як більшість людей, які є їхніми членами, то ці рухи впродовж останніх кількох років набули б іншого вигляду. Але ця верхівка, за рідкісними винятками, не присвятила свою діяльність спілці з природними перевагами робітника, а швидше зосередилася на плеканні його слабостей, головним чином на слабостях тієї новоприбулої частини громадян, які поки що не знають, що таке американський спосіб життя, і ніколи не дізнаються, якщо залишаться під опікою своїх місцевих профспілкових лідерів.
Усі працівники, крім тих, кому прищепили помилкове вчення про «класову війну» і які прийняли філософію, що прогрес полягає в появі розбіжностей у промисловості (коли отримуєш по 12 доларів на день, не зупиняйся на цьому — вимагай 14 доларів, а коли працюєш по вісім годин на день, не будь дурнем і вимагай шість годин, щось вимагай, завжди щось вимагай!), мають здоровий глузд, який дозволяє їм визнати, що з прийнятими та доцільними принципами змінюються й умови. Лідери профспілок ніколи цього не бачили. Вони хочуть, щоб умови залишалися такими, якими вони є, — несправедливість, провокації, страйки, обра5зи та каліцтва національного життя. А інакше яка буде потреба у профспілкових лідерах? Кожен страйк є новим аргументом для них. Вони вказують на це і лементують: «Бачите! Ми все ще вам потрібні».