Коли проходжу протилежним боком вулиці, дивлюсь на третє вікно від рогу будинку, то так мені кортить дізнатися – а що ж там, за тим вікном, у тій кімнаті, де нас наполохала Броня Марківна? Чи там офіс адміністратора? Чи буфет? Чи люкс – номер із широченним ліжком-сексодромом? Секрет, панове, секрет! Адже з нашими гонорарами, любі читачі, у ті «Palace Hotel’» i, різні там «Golden-Redisson’»и зась! Центр міста тепер для людей…
Третій – «золотар»
Крізь липучий сон Нікіта чув, як його звали, торсали за плечі, лоскотали. Але прокинутись він ніяк не міг. Він спав до тієї миті, коли засмерділо смаженою камбалою. З усіх риб вона йому смерділа найсильніше. Він сів на ліжку і, поглянувши на свої ноги, побачив, що вони в штанях та в черевиках. І зовсім він не на ліжку сидить, а на старому подертому дивані. Ще раз обдивився всього себе й побачив – і байкова бобочка на ньому, і червона картата ковбойка. Почав усвідомлювати, що таки добре нажерся вчора, бо отако в повному прикиді спати?.. Але дивне диво – голова не боліла й настрій був тобі веселий. То що це вони пили? Та пам’ять наче відбило, а голова зовсім не болить. Вирішив закурити сигаретку. Поліз до кишені й витяг зім’яту пачку, але порожню. І зразу все згадав.
Та вони ж квасили грузинське вино! До Машки приїхав вірменин і притяг цілу валізу пляшок… Але от чого він потрапив до Машки в гості? Проте пригадати не дала сусідка, що, відхиливши двері, ураз засмерділа всю кімнату своєю камбалою.
– Прочуняв? Швандя двічі прибігав. Лаявся страшенно. Йому з вулиці весь час сигналили!
І тут Нікіта все згадав. Усе. Учора Швандя й Лозунько мали поділити башлі та дати його частку.
А сьогодні рано-вранці мали поїхати на халтуру!..
Сусідка ще щось торочила, але Нікіта так розхвилювався, що нічого не розумів…
Просто схопив свою кепку-лондонку з шафи і притьмом на подвір’я.
Надворі камбалою не смерділо, а все заливав запах розквітлого бузку. Коли топав прохідним двором, відчув, що конче треба відлити. Нужник смердів карболкою і нищив запах бузку.
Отут раптом відчув – треба дати по банці. Та знав, що в кишені не вистачить монет, щоб пляшку «біоміцину» взяти. І що Нікіта залізно знав – на самоті п’ють лише алкаші. Ніколи, як би не кортіло й крутило, наодинці не пив. Жодного разу не відступився.
Прискорив ходу, просто побіг до Швандиного будинку.
Ще не піднявся на веранду другого поверху, як і тут його огорнув сморід смаженої камбали. Отут Нікіта пригадав, що вчора у дворі гастроному викинули камбалу. Черга закрутилась у кілька рядів, що й хвіст черги виліз із двору й у садочок протягся.
Нікіта проскочив через веранду, де біля газової плити клопотались дві тітки, і зразу до Швандиної кімнати. Двері в манюсінький коридорчик відчинені. Швандина бабуля щось там перебирала на вішалці. Не встиг. Нікіта хотів із нею привітатись, як стара сказала:
– Хто пізно ходить, сам собі шкодить. Поїхали без тебе. Приїхав той піп, і його і Лозунька ще похмільних забрав.
– А чого вони квасили?
– На радощах! Привезли під вечір мішок грошей…
– Який мішок?!!
– З-під цукру! Повний мішок. По рубчику, по трьошці й трохи по п’ятьорці. Сиділи й розкладали на купки. Потім почали ділити. Видно, вже піддаті були, ще до того, як я повернулась. Я прийшла якраз тоді, коли вони геть показились. Почали гроші хапати жменями й підкидати. Усю хату засипали грошима. Я на них лаюсь, а вони, сучі діти, сміються і гроші жбурляють. Та ще накурили так, що хоч сокиру вішай! Цигарки якісь заграничні, то в мене аж задуха почалась. Ну вони, як побачили таке, то почали збирати гроші… А я вийшла надвір продихатись…
Нікіта уздрів межи тумбочкою й купою взуття пачку «Winston» а. Нахилився, щоб підняти. Узяв її і відчув, що під нею папірець. Підчепив його мізинцем і затис між долонею та двома пальцями. А двома прихопив пачку сигарет. Розігнувшись, подав сигарети старій.
– Оці?
– Ага! Добра б їм не було! Де він тільки їх дістав? Мало мені тих конструкторів? Сидять у бюро й цілими днями тільки чадять та в отой пін-понґ на столі клацають. Зайдеш прибиратись, так хоч сокиру вішай!