– Бабулю! Можна я цю пачку візьму?
– Та бери! Бачу, що ти якийсь не якийсь… З похмілля голова лускає?
– Тріщить! – збрехав Нікіта.
– То подивись отамо, за диваном. Наче туди сховали, як я почала їх сварити.
Нікіта ступив у невеличку кімнату й запхав руку за спинку старого, оббитого шкірою дивана.
Намацав три горла. Одне «горло» не відкорковане.
– Знайшов? – спитала з коридорчика стара, щось там шарудячи в тумбочці. – Фужер візьми в комоді.
– Бабулю, не перехилите, за компанію, зі мною?
– Ні, ні! У будній день? Ні, ні!
– Ну тоді я візьму з собою. Почастуємось із хлопцями. То наодинці тільки алкоголіки п’ють. Сам чув від одного професора медичних наук.
– Ну як хочеш.
– То я піду.
– То йди.
– Ой, спасибі, бабулю! Ви мене поправили.
– А то я не знаю? Як чоловікові голова розвалюється й муторно на душі, то треба похмелитись, і все як рукою зніме.
Нікіта вислизнув із коридору, на ходу засовуючи пачку «Winston’»а до лівої кишені, а пляшку до правої.
Чимскоріш подався до свого двору. Там, під кущами бузку при столику, збиралася компанія перекинутись картішками чи постукати костяшками доміно. Але там було порожньо. Прикриваючи горло пляшки полою бобочки, підійшов до двірничихи.
– Здрасьтє, тьоть Машо! А де пацани?..
– Толян збив команду й поїхав грати кудись чи в Бучу, чи в Біличі. А Колька з пацанами поперся рибалити на Довбичку…
Далі Нікіта не став слухати – бажання заковтати животворну вологу все сильніше охоплювало його думки.
Тому подався через прохідняки на кудрявецькі схили. Там або пацани в карти ріжуться, або на гітарі бацають.
Та враз спинився й вирішив засмалити дефіцитну сигаретку. Витяг пачку, відкрив – майже повна! Витяг одненьку, затис варгами. А останні вийняв усі і, перевернувши фільтром униз, знов запхав до пачки.
І раптом просто над вухом пролунало:
– Де це ти дістав?! Такий дефіцит!
– Га? – Шарпонувся Нікіта й побачив біля себе Віруню.
Його давненько спокушало підвалити до Віруні та зафалувати її. Але боявся дістати доброго відкоша. Віруня вирізнялася поміж дівчат із їхнього кутка. Фігуриста, соковита й, до всього, язиката.
Коли Нікіта тільки голубів ганяв та верховодку на причалі смикав, Вірунька вже з дівками гуртувалася. І її водили в кіно приблатнені пацани, морозивом пригощали. Чи вже й тоді її хтось шворив, Нікіта не знав. Але коли її стали проводжати старші корефани, а бувало й на таксі до двору підвозили, зрозумів – із цими Вірунька не могла «динамо крутонути». Не те було братство. Отоді Нікіта й вирішив, що йому немає на що сподіватись, бо як вона не відшиє його, то її фраєри можуть… Ні, краще про це й не думати! Нікіта був пацан мирний і ні втикаловок, ні кіпішу не любив…
А от зараз Віруня стояла перед ним і нахабно вирячила свої чорні, з поволокою, очі.
– Що робиш, Нікіто? Куди це ти подався?
– Та… розумієш… хотів із пацанами засмоктати. Після вчорашнього поправитись. Та всі в розгоні. Хто куди – хто на пляж, хто грати у волейбол. А я один ніколи не п’ю, то тільки алкоголіки наодинці п’ють.
– Звідки знаєш?
– Один професор медичних наук казав. Сам чув!
– Овва! А в тебе є щось? Бо бакалія ще зачинена.
Нікіта відхилив полу бобочки й показав запечатане горло пляшки.
– Ухти! І сигарети шикарні, і «Мадера». Добре живеш! Кажуть, що ти із Швандею й Лозуньком халтуриш? Правда?
– Ми не халтуримо. Швандя розробляє картон, а ми з Лазуньком утілюємо задум.
– Якось ти закручуєш… Ти куди йдеш?
– Та сам я не п’ю, хочу хоч когось із наших знайти, щоб за компанію. Я ж не алкоголік, щоб самому пити…
– Хочеш я тобі складу компанію? Якби горілка, то й не подивилася б. Ну а вино – інша річ…
– Та я з радістю! Просто не наважувався тебе запросити… У тебе така компанія…
– Ой, перестань! Я їх усіх подалі послала!..
– Ну так пішли до тебе.
– Розігнався! Рідня приперлась у гості. Жлоби. Пішли краще в Павлівський садок.
– Так там увесь час лягаві патрулюють. Навпроти садка райком… Забула?..
– Отож-бо! Там із боку Гоголівської такий закуточок є – клас! І пеньочок, і стара лавочка. Поруч пройдеш – ні чорта не побачиш. А як не базлатимеш, то ніхто й не почує…
Ну й пішли по Обсерваторній, по Павлівській, а тоді – щоб завернути на Гоголівську та з неї вже між старосвітськими будинками дістатись у тихий закапелок.
А по дорозі треба ще й добре роздивитись, чи лягаві на своїх місцях стовбичать, чи по садочку нишпорять. Ну з лягавими все було гаразд – усі стояли, як у почесному караулі, на своїх місцях.
Та коли прослизнули з Гоголівської в той райський закуточок, виявилося, що він окупований іншими.