І дуже авторитетними пацанами. Один, як тільки Нікіту і Віруню побачив, зразу рвонувся з лавочки в їхній бік.
Та той, що здавав карти, гаркнув на нього: «Ти що, здурів?! Гру ламати?!»
Тож Нікіта й Вірунька потихеньку, потихеньку порачкували за здоровенний кущ квітучої бузини. А далі по Гоголівській прямо на Артема.
– Слухай, – вирішила Віруня, – поїхали на кладовище. Там є один закуток. Туди ніхто не полізе. Дивись – уже відчинився магазин. Купимо по сирку.
І вони купили два плавлених сирки «Дружба» і сто грамів ірисок. Ну іриски вони зразу почали жувати. Тут і тролейбус підкотив.
Нікіта хотів попертись уперед. Але Віруня прихопила його за руку й усадовила поруч себе на заднє сидіння.
– Ти чого? Тут так гоцає! Якби були сидіння дерев’яні, то всю дупу повідбивав би.
– А мені подобається, як гоцає.
Пасажирів було небагато.
Нікіта й Вірунька не поспішали брати квитки.
І кондукторка сама підійшла до них.
Упізнала Віруньку, хоч та була не з тролейбусного, а з трамвайного:
– А це ти, Вірунько? Куди ти з хлопцем так рано?
– Та треба до слюсарів, а він їх не знає…
– Послухай, Вірунько, бери квитки, бо он бачиш: отой лисий здоровило контроль тут править…
Довелось узяти квитки.
Кондукторка, вдоволено усміхаючись, пішла від них до кабіни.
Потім зайшли кілька хлопців, квитків вони не брали. А лисий і не рипнувся зі свого місця. Тільки провів їх поглядом.
Коли вони вийшли, Вірунька зле лайнулася:
– От сучка! На понт мене взяла із-за двох сраних квитків.
– А я ще хотів її сигаретою пригостити. Така привітна баба.
– Сука вона недовбана!..
Тепер у них лишився м’ятий рубчик і ціла жменя мідяків.
Коли вони чимчикували через Лук’янівський базар, Віруня наказала:
– Гони 30 коп.!
– Для чого?
– Букет купимо на могилку. Якщо підемо з порожніми руками, то…
– Зрозумів! – І Нікіта виділив Віруньці тридцять копійок.
У старенької купили здоровенний букет уже прив’ялого бузку. Та запах від нього плив приголомшливий.
– Нікіто, ти любиш бузок?
– Не знаю. Гарно пахне.
– А я ой як люблю! – Вірунька запхала обличчя в букет і цмокнула, ніби цілуючи квіти.
Людей на цвинтарі здибали зовсім мало. Усе літні жіночки та древні бабусі щось там порядкували біля надгробків. Нікіта та Вірунька попиляли проходами між могилками, поки Віруня вивела його в якийсь закапелок цвинтаря.
Там густою стіною росли кущі якоїсь тернини й жасміну, ще добрий кущ квітуючого білого бузку.
– На ‘кий біс цей бузок купувала, як його тут цілий ліс?
– Помовч. Уже прийшли.
Віруня низько нахилилася й відхилила пагони бузку. Нікіта за нею.
Через вузький і низький прохід опинилися вони на клаптику, зарослому шовковистою травичкою. З одного боку – цегляна стіна старовинного склепу. А з трьох боків – непролазні кущі. Травичка вже підсохла від роси й нагрілась. Вони присіли, і Нікіта заходився відкорковувати пляшку «Мадери».
– З горла питимемо? – спитав Нікіта, не відводячи очей від корку, що поволі виповзав із пляшки.
– Не переймайся! – звідкілясь із-за спини прощебетала Віруня.
– Що ти там робиш?
– Святкові бокали дістаю…
Нікіта обернувся і побачив: Віруня із стіни склепу витягає цеглину. Засовує руку в дірку й дістає дві гранчасті склянки.
– Ов-ва! – Тільки й виголосив Нікіта й повернувся до свого делікатного діла.
Коли Віруня сідала поруч, вона погладила себе всю від наливних цицьок, по животу, по стегнах і далі до колін, так що суконка ніби прилипла до тіла.
Хоч Нікіта тільки краєм ока те бачив, та йому більше закортіло пізнати Віруню, ніж засосати склянку «Мадери».
Зрештою Нікіта здолав корок і затис його зубами. Націдив одну повну склянку вина. А коли другу налив наполовину, Віруня схопила його за руку.
– Мені досить! Я свою дозу знаю.
– Так це ж усього лишень вино! Ти що?!
– Мені й від цього буде добре!
– Як знаєш… – розчаровано протяг Нікіта й ось що подумав: «Ну хіба після половини склянки дівка дасть? От якби цілий гранчак засмоктала! От тоді б я її на раз-два відшворив!»
А Віруня поволі-волі смоктала солодке пахуче вино й насмішкувато позирала на Нікіту своїми чорними, ледь вирлатими очима.
Нікіта, навпаки, засмоктав свою дозу одним духом. І зразу ж відчув такий «приход» радості й упевненості, що обійняв дівку за тугі плечі. Поставив склянку в траву і ковзнув другою рукою під поділ сукні до тугого, гарячого підкоління.
– Нікіто! Зачекай! – гостро остудила хлопця Віруня. – Дай посмакувати. Не поспішай!..
– Посмакувала? – спитав Нікіта, коли в неї не лишилося й на денці.