– Ще й як! Класне вино! Націди ще стільки.
– Так ти ж казала, що твоя доза отака! – і Нікіта показав пальцем на склянці.
– То моя перша доза.
– А скільки тобі тих доз треба?
– Побачиш… Не поспішай!
– Та я не поспішаю. Просто…
– Ну, якщо просто, то посидь і почекай.
Після кількох маленьких ковтків, Віруня поставила склянку межи колін і попрохала:
– Дай сигаретку. І запальничку.
Припалила сигарету. Затяглася з усієї сили. Жар просто з’їв шмат сигарети, перетворивши його на сизий попіл.
За тим одним ковтком допила мадеру.
– Слухай, де ти подів сирок? Я закусити хочу. А ти?
Нікіта поколупався в своїй бездонній кишені й витяг плавлені сирки.
Один подав Віруні.
Вона вмить розколупала фольгу й впорала сирок.
– А ти чого? Не хочеш?
– Я не сирка хочу! – по слову вичавив із себе Нікіта, бо втрапив всякий терпець. І почав боятись, що прутень упаде й буде повна дурня та глум.
Більше Нікіта не говорив, а мовчки поліз до Вірунькиної пазухи. Як стис її голу цицю, то заспокоївся. Відчув, що, якби й годину Віруня мазькала те вино, у нього б нічого не впало.
Віруня ж поволі-волі допила вино, допалила сигарету й опустилась на спину. Спадаючим голоском проказала:
– От тепер я готова… Тільки не поспішай…
Нікіта полишив у спокої її пазуху та розстібнув важку, з напаяним оловом, пряжку флотського ременя. Штани не зняв, а тільки спустив…
Віруня заплющила очі. Щосили схопила Нікіту за плечі й без угаву, як заведена, повторювала:
– Не поспішай, не поспішай, не поспішай…
А сама стегнами потроху підбивала. І так у них те діло добре пішло, що Нікіті здалося, що він так собі гойдається чи то на хвилях, чи на гойдалці.
Далі Віруня перестала повторювати те своє: «Тільки не поспішай».
Тільки шепотіла пересохлими губами: «Ой ти мій зайчику, ой ти мій котику, ой ти мій солоденький, ой ти мій тверденький, ой ти мій гаряченький… Ой як ти гарно мене… ой як гарно…»
Потім вона замовкла й наче завмерла.
– Що тобі не так? – спитав Нікіта, продовжуючи неквапно, але глибоко її пізнавати.
– Солоденький, помовч… Я прислухаюсь – як ти мене…
Ну Нікіта заспокоївся й продовжував те солодке для обох дійство.
Ураз Віруня прошелестіла:
– Рибонько, зайчику, давай швидше… Я зараз, зараз…
І саме тоді Нікіта відчув, що вона грається з його мошонкою. Так ніжно, обережно перебирає його тестікули. Водночас вона обома руками обхопила його за шию.
Нікіта шарпонувся й видер свою шию з її обіймів. І озирнувся.
Та й побачив таке, що його мов окропом плюснули в обличчя.
До них, поки вони піддавали один одному наснаги, підповз собі чолов’яга. Та й «пестив» Нікіту.
Нікіта зором ухопив усе. І шкіряний фартук, що як панцир захищав його груди, черево й стегна.
Зав’язки від цього фартука на шиї, на попереку й на обох підколіннях.
Виходило, що він, як на полозах посувається по землі, не розриваючи одягу й не здираючи руки. Нікіта підхопився. Та через спущені штани перечепився та гепнувся на землю. Та встав навкарачки й поповз за тим паскудою-«золотарем». Намагався вжучити його по морді, в шию. Та це погано виходило в Нікіти. Бо «золотар» мовчки, на диво швидко, повзком рачкував і ухилявся від ударів із якоюсь звірячою спритністю. Якось вже Нікіта підвівся, підтяг штани й тільки один раз вжучив «золотаря» носаком черевика під ребро.
Поки Нікіта замахувався вдруге, той встиг заднім ходом прослизнути в непомітний прохід під кущем жасміну.
Що було далі, я не знаю. А оскільки всі мої оповідки реальні «малюнки» реальних подій, то вигадувати фінал я не можу й не бажаю. Хотів спитати в самого Нікіти, що було далі біля покинутого склепу.
Телефонував кілька разів. Але телефон мовчить. А от Швандя точно помер кілька років тому.
Мальовані горщики
Хвалилася кобила, що вози горшків побила
Перший курс проходив літню практику в Каневі, у присілку Бессарабії. Туди ми й прибули на колісному пароплаві «Іван Котляревський». Просто над дебаркадером на високій кручі серед буйної зелені сховалася наша база. До бази можна було піднятись крутою стежкою праворуч і похилою дорогою ліворуч. Наше невелике кодло, звичайно ж, поперло до крутої стежки.
На початку стежки довелось перелізати через здорову купу соснових стовбурів. Без сумніву, їх сюди привезли, щоб полагодити місток через яр. Той яр невеликий перетинав дорогу від Канева до Могили. А від старого містка стирчали лише товсті палі з намулу.
На тому боці рову стояла дебела жінка з возиком. На возику повні лантухи, закаляні червоною глиною. І блискуча лопата згори.