Ми зі своїми лахами, етюдниками та підрамниками подерлися вгору глинистим схилом гори. А попереду нас теж дряпався чоловік із лантухом. Ноша була така важенна, що чоловіка аж пригинало до землі. Здавалося – ще трохи і він стане навкарачки!..
Коли я обминав чоловіка, він закректав і вправно перекинув лантух з одного плеча на друге. З-під подертого солом’яного капелюха було видно лише важку нижню щелепу в рудуватій щетині. Уважніше я не роздивився чоловіка, бо не час було озиратись.
Треба було зайняти хороше місце, і ми свого не проґавили. Та ще й сачконули від важкої праці. Не ми першого дня тягали воду для кухні з глибокого провалля. Тільки я кинув на ліжко свої лахи, то вхопив ковдру й гукнув хлопців. І ми побігли до найрясніших лип. Та й зачали дерти з тонкого гілля медові пахучі квіти.
Тож коли Ілля Ніссонович Штільман, керівник практики, почав роздавати завдання, то пересвідчився, що ми вже давно працюємо для загального добра. Того чудового липового чаю вистачило до самого несподіваного фіналу моєї першої практики. Але хоч наша кімната була десь у кінці списку, та черга є черга. І одного дня довелось і нам працювати на кухні.
Коли я спускався по воду в провалля, то зауважив – смолисті соснові болонки щезли й по них і трісочки не лишилось.
Автобуси по піску і бакаїнах об’їздили зруйнований місток.
Згори мені назустріч ішов той чоловік у солом’яному подертому капелюсі. Він спинився, щоб не переходити мені дорогу з порожніми відрами. З його засмаглих, аж червоних плечей звисала бита майка, а шелесткі від засохлої глини штани замітали холошами пилюку. Як годиться в селі, привітався з чоловіком. Він відповів і здійняв руку до капелюха.
Пообіді ми з Гомом мили посуд. Тут до нас із новиною підкотились Генка й Сашко та сповістили, що підчепили на пляжі розкішних дівчат. Дачниці з Ленінграда. На цілий місяць. Треба ще когось із хлопців, бо дівчат семеро. У мене були гроші, більше ніж зараз. Тому я не жмотився. Сказав трьом нашим, що треба купити, і дав їм гроші. Та й вони свої рубчики доклали. Але головне було, щоб зразу після вечері чкурнути з кухні. Тому ми всі крутились на кухні, як скажені! І за півгодини все попорали! Навіть на ранок натягали води. Каламутної, зате повний бак.
Ми зустрілися з дівчатами на вигоні за присілком. Хлопці при повному параді, виголені, сорочечки свіжі. Хтось навіть чуприну бріоліном намастив. Лише я в подертих штанцях-дудочках. На сідницях латки. На правій – біла, на лівій – чорна.
Славко потихеньку видзвонював на гітарі «Полюшко-поле». І так ми дісталися до затишного гаю. Під низьким навислим гіллям пройшли на галявину. Та галявина просто буяла запашними квітами. Ось тут наше галантне товариство розстелило «скатертину», тобто чисте простирадло. На «скатертину» виставили щедрі дари. Кожен із хлопців приніс щось своє і поклав на «стіл». А в дівчат велику чорну торбу притягла одна непримітна дівчина.
Коли ми розсілися навколо скатертини, то вийшла справжня жива картина «Вечеря на траві». Тільки не Едуарда Мане. І не 1863 року в Парижі. А 1960 року в нашому славному Каневі. Ну а жодної голої дівчини в нашому товаристві не було.
Усе відбувалося дуже пристойно й дуже традиційно, як і все в ті далекі часи. Виголосили «за знайомство», випили й закусили. Виголосили «за дружбу», випили й закусили. Після третьої почали всі виставлятись. Але як на теперішні часи, це виглядало, наче чаювання в англійському аристократичному клубі. Спочатку всі залицялися до найвродливішої – Інги. Але вона сказала, щоб хлопчики даремно не напружувались – вона за кілька тижнів розписується.
Ну, після цього була певна пауза, якісь там тости. Після тостів усіх потягло до Оленьки. Її батько був директором «Пасажу», якогось там…
Що Гом п’яний, я зрозумів, коли він підвівся «з-за столу» й почав жонглювати двома пляшками з-під «Советского» шампанського. Підкидав їх так високо, що, якби кому попало по голові…
Певно, і я був не зовсім тверезий, бо не кинувся спиняти Гома, а чекав, чи не впустить кому-небудь на голову ті пляшки.
Славко обривав струни гітари. А тендітна Оленька схилила біляву голівку йому на плече. І щось подібне почало творитись і з іншими персонажами цієї живої картини «Вечеря на траві». Тут і мене підняло на ноги й повело до тієї, найдальшої від мене, дівчини. Поки я виголошував тости, горлав пісні та витанцьовував з однією чорнявкою, я чомусь приглядався до тихої дівчини. Так, краєм ока. За весь час вона менше за всіх розкривала рота. І це мені дуже сподобалось.
Я схопив її за туге плече та звів на ноги.
– Ходімо! Я покажу тобі, як сходить місяць!