Толіку батько дав прочухана за човна. І він приїхав на острів у ясний день. Та й висадив нас навпроти колодязя перед дебаркадером. І там вся наша братія етюди писала.
Я пішов трохи поспати, бо ніч була таки гарна. Як казали ваганти на поганій латині: «Omnius animale post coitem est tristum, nullun qallum et famina». А мої сучі друзі побігли до Мури взяти інтерв’ю для газети «Ночная Бессарабия». На питания: «Чому ви віддались Л-у?» Мура відрубала: «Бо він злий і розумний». Після подорожі на острів Мура вже не тягала за всіх торбу на пляж. І не бігала рано-вранці на прибережний базарчик. Коли дівчата наладнались у Пітер, вона позабирала в них рештки грошей. І лишилася ще на тиждень: «Переб’ються! Їх усіх папаші в Пітері лишили. А я призначення в Карелію підписала, к бісовій мамі»… Зрештою, і Мура поїхала.
І тут, на диво, відремонтували той клятий місток під нашою горою.
Пішла по Бессарабії чутка, що тепер, як і раніше, на містку збиратимуться на танці.
На той час і Василь Гордійович подався з горщиками на якийсь ярмарок. І доньку вони взяли із собою.
– Канєшно! – зауважила куховарка. – Вони посадовлять її з милицями коло горщиків. Усі побачать, що каліка. І в них купуватимуть краще, ніж в інших…
Щоб не було нудно, я вирішив влаштувати дійство з містком. Як би тепер сказали: «Шоу». Хлопцям така ідея сподобалася. Ми написали й намалювали афішу й повісили її на турбазі. На місток людей приперлося чимало. Моя «офіційна» промова, чиїсь вірші та ексклюзивна пісня про манну кашу на сніданок і канівський самогон на вечерю… Почали танцювати на дзвінких дошках під патефон. Коли тут зайшов дощик. Патефон забрали, і танці скінчились… Коротше кажучи, місток відкрили…
А через день було зовсім інше кіно.
Зранку я подався вниз по течії на риболовлю. Став біля заповідника коло забори. Голованьчики скидалися, може, за якихось метрів десять від пружної піщаної рінні. Але жоден навіть коника не збив із гачка. Я плюнув на риболовлю й пішов на луки малювати спутаних коней.
Повернувся я на базу добре пополудні. Зразу відчув – сталася якась халепа. Але, що головна персона в цій пригоді я сам, мені було невтямки.
Довго патякати не варто. Справа була проста. На «відкритті містка» ошивалося одне зальотне гівно з двома кралями. За кілька днів перед тим цей фраєр із ними приперся на старовинний цвинтар на кручі. А я сидів на краєчку урвища. І малював старовинні кам’яні хрести, Лису гору, затоку під горою та рибальський стан, і чого цей непотріб приперся на покинутий цвинтар, досі не можу збагнути… І почало воно мене повчати, які сюжети треба вибирати радянському художнику. Ну а я йому без жодної лайки пояснив, що його наскоки – звичайна заздрість імпотента до чужих можливостей. Як не дивно, хоч воно було таки добре старше за мене, нічого путнього не змогло відповісти. Та й потихеньку, потихеньку подалося геть.
А після «відкриття містка» воно написало листа до райкому про пропаганду буржуазної ідеології на базі художнього інституту й навело «яскравий приклад» цього – «відкриття містка»!
За який час збірна команда райкому, міському та райвиконкому була вже на базі. Здається, хлопців викликали на веранду. Але що точно пам’ятаю – викликали по-одному. Та й випитували, що там було на містку?.. Ще дуже ретельно шукали афішу. Перешмонали всі мої альбоми й папки.
На той час старші викладачі відбули до Києва, а на заміну їм прибули молоді. Вони й визнали крамольним великий малюнок на стіні – портрет Василя Гордійовича. Може, за напис: «Святі горшки не ліплять!». Особливо збудив малюнок нашого партайнгеноссе Юліка Ятченка. Він здер малюнок зі стіни. Почали питати й моїх місцевих шанувальників. І вони показали, що я малював «развратниє рисунки» на горщиках у цього останнього одноосібника Баді. А той, певно, продавав їх на ярмарку. Почало начальство питати, хто такий цей Бадя? Поки їм витлумачували, хто такий Бадя і де він живе, Василь Гордійович встиг приготуватись. Чи хтось його попередив, чи він зразу все сам докумекав?..
З нашої бази команда поперла по огірках і помідорах тітоньки Катерини до майстерні Гордійовича. Почали питати гончаря.
«Такий і такий до вас приходив? Що робив?» – «Та заходив… Малював тут…» – «Що малював?» – «Та все мене, горно, кота…» – «А на горщиках малював?.. Ну, якусь абстракцію?» – «Та ні, наче ніяких матюків не бачив…» – «Де ті горщики?» – «Та воно ж хлопець городський, без поняття… У горні все й попукало…» – «???» – «Ну, тобто порвалося на черепки…» – «Де черепки?» – «У провалля викинув…» – «Ведіть нас туди!» – І Бадя повів гопкомпанію до смітника. Одна партійна дама заглянула в провалля: «Лізьте і дістаньте черепки». А він їй: «Як вам так треба – то ви й лізьте! А я вам драбину потримаю»… На тому діалог райкомівської дами та гончаря-одноосібника скінчився. І все керівне кодло сіло в машини й помчало до Канева через оновлений місток…