Бабуся Мінна перекинула за плечі порожню сітку, а бабуся Мокрина поклала собі на плече держак штиля та й почапали вони вниз стежкою межи яблунь до левади.
А минулого дня по обіді левадами пішла вода. Ішла десь зі степу. Чи не з Совиної балки. Шуміла каламутними потоками, а під вечір опала. І покрила трави тонким шаром. Коли ми з Майєю вранці спустились городом, то побачили – усі луки блищать, мов дзеркало. Ледь ми ступили на незаймане скло криги, як воно почало потріскувати під Майїними чунями. Мені було страшно від того потріскування. І дух водночас захоплювало, як я, присівши, подав Майї руку й вона тягла мене по ковзкій поверхні! І що було дивно – каламуть осіла й вода під склистою кригою була зовсім прозора. І ще було справжнє диво – коло куща калини між побурілими жмутками трави зависла під кригою смугаста щучка!.. Поки Майя спинилася й повернула назад до куща калини, то вдруге ми щучки не побачили. Тільки непорушні побурілі травинки вростали своїми кінчиками у першу кригу.
Нашим бабусям треба було тихо й непомітно в ранніх грудневих сутінках пройти стежкою між городами діда Якова Шевченка, по-вуличному – Губи, тітки Маньки та левадами, що дзеркалились молодою кригою ліворуч аж до городів Польки Вовчихи та тітки Уляни. Потім їм було треба обережно пройти повз здоровенну, повну води воронку від авіаційної бомби. І ще більш обережно перейти через дорогу. Та дорога петлею з’єднувала наш куток, свинарник і тирло з тим кутком і гробками. На межі гробків, просто над сивими вивітреними хрестами росли рясні й найсолодші в селі вишні. Коли мама наступного літа перебралась із Кременчука в село, то вона разом із кількома міськими жінками, яких війна закинула в село, та підлітками ходила рвати ті медові цвинтарні вишні. Так голова загадав.
Дорога була чи не найнебезпечнішим місцем бабусиних шляхів до скирти. Тут наших бабусь міг заскочити об’їжчик. Удень він на вгодованому коні, у лискучому кавалерійському сідлі, скакав по ланах. Та й то на грудах, там, де було сухо. У балки не спускався, бо в розкислому осінньому чорноземі загруз би, як у казані зі смолою!.. А от уранці рано та в надвечір’я об’їжчик крутився по околицях села – а чи не тягнуть колгоспниці (бо колгоспники добивали «хвашіського гада в їво логовє») із колгоспного лану сітку прілої соломи, чи кілька качанів кукурудзи, чи картоплин, загублених із полудрабка.
Перейшовши дорогу, бабусям нашим треба було пройти крізь лісопосадку й піднятися пагорбом межи гробками й колгоспним садом. А там уже навпростець грудом до заповітної скирти. Ту велетенську скирту вдень було добре видно аж із колгоспного саду. Вона на рівнесенькому степовому обрії підносилася, мов гора чи єгипетська піраміда з Майїного підручника історії.
Та монументальна скирта не належала колгоспу імені Енгельса. Скирту майже на межі своїх володінь виклали гороб’ївські. З балачок старших я так зрозумів, що виклали влітку сорок першого. Тільки дивно, чого ж її не спалили? Бо у війну той, хто відступає, той палить усе й виганяє худобу, жінок, дітей і дідів. І це не зараз так думаю, що я тоді так розумів. Я добре пам’ятаю, що й тоді так це розумів. Бо я Це бачив. І про ГОЛОД я дізнався тільки наступної весни, коли підсохло й бабусі взяли мене в посадку хмиз збирати. Десь ще одну сітку позичили. І бабусі Мінна та Мокрина йшли поруч, ні від кого не криючись. Я ж попереду стрибав по сухій траві й слухав, як вони стиха говорили про голод і людоїдів.
Бабуся Мінна розповідала, як вона з якимись харківськими жінками ходила в села міняти лахи на їжу. А бабуся Мокрина сказала, що якусь товсту жінку, наче родичку, яка приїхала в село, хотіли з’їсти… І от що дивно – ніхто мені не казав, щоб я мовчав про Голод. Ніхто й ніколи. І говорили мої бабусі про ті Страшні Часи геть спокійно. Але страх і обурення запали мені в голову. І ніколи вже не полишали мене… Коли я вбився в пір’ячко й почав потроху бувати в різних землях Союзу й серед різних бувалих людей, то довідався, що голод із людоїдством був тільки в Україні, на Кубані та в Казахстані. Один канівський чоловік розповів, як він поїхав пароплавом до Білорусії по харчі. Щось дістав. Та коли вертався назад, то на першій же українській пристані зайшли на пароплав солдати ГПУ й почали шмонати лахи в селян-пасажирів. Були гуманістами – нікого не били, не арештовували. Просто все їстівне висипали у воду. А торби, кошики й лантухи поскидали купою на верхній палубі… Коли і жив і бував у Москві, інтелігентні люди часом здивовано питали мене, чого на Україні такі затяті холуї та боягузи. Я їм кілька разів і в кількох домах намагався пояснити, що голодом і розстрілами так вичистили націю, що нема вже на що сподіватись. Вони зводили плечима й казали: «Но ведь мы тоже пережили террор!..», «Вы говорите голод! Не приувеличивайте! В России тоже были трудности с продовольствием… Время было такое…» Після кількох таких дискусій я зрозумів – цим хорошим людям воно ні до чого, бо вони цього і не знають, і не бажають знати… І тільки коли почався гармидер «пєрєстройкі» та стартували всілякі «плюралізми», тільки тоді одна моя добра московська знайома й рятівниця (свого часу співробітниця «Смершу») вибачилась переді мною за те, що не вірила моїм оповідям!..