При Дядіні в нас бували й дівчата з вищою освітою. Не раз допомагали нашим невігласам здавати «тисячі» з іноземних мов та готувати реферати там всякі.
У мене з Дядіним склались рівні, ділові стосунки. І не було випадку, щоб мої табелі на натурниць він не закрив і їм би не виплатили гроші.
Та повернімося до нашої майстерні. Коли з неї виповзли наші метри й посунули до іншої майстерні, ми зразу кинулись до своїх робіт. Хто радіє оцінкам – буде стипендія.
Хто пику скривив, бо не поцінували його неймовірний талант, може й стипендії позбутися. Зайшли до нас і першокурсники, адже перед радою ми нікого не впускали.
Тут я й побачив того чоловічка. Білявенький, кругле, якесь бабське личко з ріденькими вусиками. Якісь дивні, раптом темні брови над бляклими світло-світло-сірими очицями. Штанці ретельно випрасувані, з гострою стрілкою. Піджачок кургузий, якась темно-вишнева краватка. Туди, сюди він подався, наче щось шукав. А потім задер голову, намагаючися роздивитись акварель з нашої постійної моделі Лєни, пергидролевої білявки.
Найкращі роботи забирали до методичного кабінету й архіву.
І наші капризні таланти, яких недооцінили, і таланти, яких відзначили доброю оцінкою, ураз якось з’єднались у бажанні піти в «Зелений Змій» до Жори й випити по склянці «чорнила». Там, де зараз стоїть якась кіоскоподібна церква (склепана за проектом пані Скорички), тоді стояв зелений дерев’яний сарай. Його господар, кульгавий Жора, цідив і майбутнім нашим алкашам, і вже патентованим – «чорнило», тобто дешеве червоне молдавське вино.
Уже наші спраглі почали за ширмою згрібати свої копійки, як тут притяглася Галя. Здоровенна дівка, чи то Мотовилівки, чи з Боярки. Шкрябала великими кирзаками по підлозі, пальто на голе тіло. В одній руці авоська, з якої стирчали хвости морожених хеків. У другій – рогозовий кошик. Вона і каже нашим спраглим, мовляв, для чого витрачати студентські копійки, коли є самогон і сало! Ну братія страшенно зраділа й поставила перед подіумом ще одну ширму.
Я збираю свої начерки, бо після канівського «містка» ні в яких «заходах» із нашими пацанами участі не беру.
А той чоловічок у червоній краватці туди й сюди рипається по майстерні. Роздивляється ті постановки, які ніхто ні собі не забрав, ні до кабінету не потрапили.
За ширмою дзенькають гранчаки і хтось, здається, Ігорьок, по-панському запрошує Галю перехилити її ж самогонку.
– Хлопчики, я б з радістю, так я оце бігом до скульпторів. Ніззя мені постановку зривать.
Вискакує з-за ширми й мерщій в коридор. Ігорьок з повним ротом виголошує:
– Ну й жлобиха! Пальто на голе тіло, хіба не можна халатик вдягти?
– Ну що ти хочеш – чортиха.
Що вони там далі про Галю гуторять, не доберу, бо чоловічок підходить до мене й питає:
– Оті аркуші, що на підлозі, – і він показує на кілька малюнків оголеної натури, – уже не потрібні?
– Нікому вони не потрібні. Так, макулатура.
– Ага. Пойняв.
Він швиденько піднімає кілька аркушів, скручує їх в рурочку і вилітає з майстерні. Я запам’ятав його дії, але особливої уваги на це не звернув. Бо мене зачепила тоді розмова про Гальку. Галька знаходилась на самому низу натурницького кодла. Ну, все ж, може, вище вічної тьоті Паші. Здорова, опасиста. Із великим червоним лицем і великими червоними руками, у яких завжди тягала якісь авоськи, торби чи кошики.
Позувала старанно. Намагалася на свій розсуд якось догодити хлопцям, бо в нас тоді в майстернях було не більше однієї чи двох студенток.
Може, я й забув би ті дурниці, бо чого тільки не наслухався від своїх однокашників. Так от кілька років тому зустрів нашого циркача-аматора Вовчика Гома. Він розповів мені, що той наш великий, завжди іронічний талант Ігорьок тепер десь на Нивках на базарі пиріжками торгує. Спитав я у Вовчика й про Міню, того, хто називав Галю чортихою. Вовчик нічого не знав про Міню. Ну а наш гітарист Славко, велика надія викладачів, допився до «бєлочки» й стрибнув у вічність із сьомого поверха. Я не сказав, що там за ширмою був ще Сірьога. Міг півлітри самогону взяти на груди та ще й співати, не збиваючись ні на ноті, ні на слові. Самородок! Але дозазирався в пляшку до того, що гарненьку дружиноньку його «колеги» по черзі трахали. Кинула його. Жив, кажуть, десь на Поволжі і втрачав зір. Більше про нього нічого не знаю… Ще там було чоловіка чотири, крім моїх однокашників. Бойова була компанія, весела й навіть, я сказав би, трохи аристократична, бо знали, хто жлоб і чорт, а хто правильний чувак чи пацан.
А з тим рожевощоким чоловічком я зітнувся десь зразу після канікулів. Він знову приперся до нашої майстерні, коли прийшли натурниці й чекали викладача. Той мав відібрати когось на постановку.