Чоловічок, як і першого разу, був у випрасуваних штанцях і при червоній краватці. До всього він тримав новенький чорний чемоданчик.
Я до нього уважніше придивився й побачив. І брівки біляві, й руденькі-ріденькі вусики підведені по тілу вугільним олівцем. «Ну-ну, – подумав я собі, – що це воно за диво? Чи не педераст часом?» Тут проходить-пропливає зі своїм журналом у руках наша рубенсівська лаборантка – Галина Пилипівна. Питаю її, що то за один з чорним чемоданчиком?
– Та це ще один електрик, новенький. Його попередника Микола Семенович вигнав за п’янку.
Микола Семенович – зам нашого ректора із госпадмінчастини. Колишній начальник Подільського управління міліції. Ходив Микола Семенович, як ото чекіст із московських кінобойовиків. Чорне шкіряне пальто й шкіряний картуз. Добре, справді добре, знав господарчі справи. І добре все про всіх знав. Не одного ректора пересидів.
І от із початком другого семестру якось так траплялося, що, коли ставили нову модель, з’являвся цей мізерний чоловічок.
Ходить по майстерні, проводку оглядає, розетки і штепселі перевіряє. Оглядає софіти й рефлектори. Ще він ні-ні та й зупиниться і зазирне до наших мольбертів. Коли ж ставили чоловічу натуру, новий електрик не з’являвся. Хоча саме тоді ми вмикали софіти. Тут нас перевели на інший поверх. Дали нам дві суміжних кімнати через один вихід до коридору.
Сиджу якось на великій перерві в другій кімнаті. Уся братія поперла до інститутської їдальні. А я кайфую – жую бабусині бутерброди та запиваю чаєм із термоса. І чую – хтось зайшов і походжає в першій кімнаті й мольбертів наче торкається. З чашкою чаю виходжу туди. А там походжає наш електрик і приглядається до акварелей з нашої пишнотілої Лєни.
– Що, подобається? – питаю.
– Га?! – Аж підстрибує чоловік від несподіванки. – Я, я… а я тут, бо мені казали, що у вас кип’ятильник, а це не дозволено…
– Немає у нас ні електрочайників, ні кип’ятильників.
– А от ви ж гарячий чай п’єте…
– Термос, чоловіче, термос. Хороший китайський термос.
– А… То, значить, у вас нічого немає?
– Немає, немає!
Чоловічок ще раз зиркає на пишне тіло нашої натурниці й швидко та тихо вислизає в коридор…
Якось мене через всякі коридори, сходи вниз і вгору, через всілякі переходи, занесло під самий дах до столярної майстерні.
Спускаюсь я назад. І назустріч мені в напівтемряві піднімається полотно з оголеною натурою. Полотно темне, коричнево-вохристе. Чи то запилене, чи пожухле. Носія полотна я не бачу, мені оголена натурниця його закриває.
Бачу лише ручки, що вчепились у підрамник.
Якось розминаюсь на сходах із цим живописом. Озираюсь і бачу – та то ж наш недомірок-електрик.
Що я подумав тоді? А от що: «Цей недомірок не педераст… Чи не поцупив він у тітоньки Варі це старе полотно?»
Тітонька Варя мала свою майстерню-миєчну у правому крилі в глибокому вогкому підвалі. Там вона відмивала гарячою водою та якимись розчинами непотрібні живописні роботи.
Перетягувала відмите полотно по-новому на підрамник, проклеювала й ґрунтувала під нову роботу. Якось я в неї там пробув із півгодини… Жах! Парке повітря з густим смородом столярного клею, терпентини, розмоченої крейди та ще різних лаків і оліфи. Там тих підрамників було стільки, що вони й перед майстернею штабелями стояли.
Подумав, спускаючись на свій поверх, що треба було б спитати в тітоньки Варі, чи не брав у неї електрик не помите полотно. Але так і не спитав, бо закрутився зі своїми гравюрами.
Електрик продовжував вигулькувати в тих майстернях, де ставили постановки з оголеною жіночою натурою. Тож мені стало ясно, що цей чоловічок із підмальованими бровами не педераст і нічого не збирається поцупити в хлопців. Як я це зрозумів, то мене вже більше він не цікавив.
Та коли кінчався опалювальний сезон, а значить, і постановки оголеної натури, сталась халепа з тим електриком.
Галина Пилипівна розповідала й сміялась. Виявляється, що наш електрик підвалював до дівчат і жінок. Відрекомендовувався як завкафедрою натури. І запрошував їх на співбесіду, щоб узяти натурницею.
Свою майстерню після свого попередника він вичистив, відрихтував і обвішав малюнками-акварелями й олійними полотнами. Десь і ширму дістав. Знаходилися ті, що приходили до нього на співбесіди. Він їх роздягав і довго оглядав у різних позах: мовляв, станьте так, як на тому малюнку, потім – на тому, і ще – на ось цьому. І так далі… Записував їхні дані в «журнал». І просив прийти негайно, як тільки він їх сповістить про постановку.