Звичайно ж, він нікого не сповіщав. А нові претендентки все приходили й приходили. Поки не натрапив на одну дамочку. Як і всі, вона чекала й чекала. А потім їй урвався терпець і вона з’явилася в інституті. І почала вимагати, щоб її взяли натурницею. Дамочці сказали, що вони не можуть її взяти, бо вона не підходить. Та страшенно обурилась і, як усякий совок, поперлася до парткому. Там все й виклала в деталях. І заявила, що ще піде в райком.
Наш залізний ректор Олександр Софронович страшенно обурився. А що перед тим він облажався у Москві на зборах в Академії мистецтв, то шаленів від найменшого натяку на скандал у своїй вотчині. І наказав Миколі Семеновичу провести розслідування. Що й було чітко й швидко виконано. Електрика-«золотаря» враз виперли. Майстерню від усіх «раритетів» вичистили, і знов у ній стало брудно, як у будь-якій робочій майстерні.
А от у самого Миколи Семеновича теж була халепа з натурницею. Справжньою, а не пацієнткою Павловської.
Жив Микола Семенович у самому інституті, як казали, на чорному дворі. Туди можна було потрапити через усякі переходи й сходи із головного корпусу і ззовні, обійшовши весь здоровенний будинок. Чи він мешкав в одній чи у двох кімнатах, не знаю, бо я в нього в гостях не бував. Мав Микола Семенович жінку й доньку. Не свою. Чи вона була жінчина дитина, чи взяли з дитбудинку. Не знаю, не цікавився особливо. Усі казали, що в його жінки діти від нього не в’язались. Та був він чоловік у добрій формі й постійно перчив одну натурницю. Як і наша Лєна, була вона пухкенька та з вибіленим волоссям. І звали її теж Лєною. Довго вони з нею злягалися, аж поки Лєна почала скиглити, щоб він кинув жінку й одружився з нею.
Микола Семенович шворив її, шворив, а кинути жінку та доньку й не збирався.
Вона оголосила, що вагітна. Але на Миколу Семеновича це не подіяло. Тоді вона, як і годилось обдуреній жінці, подалась до парткому. І чого тільки не понаписувала. Це стало зразу ж відомо тодішньому шефові – Сергію Олексійовичу Григор’єву. А всі ректори цінували ділові якості Миколи Семеновича. Покликав Сергій Олексійович до себе Миколу Семеновича й каже йому, що скарга в партком надійшла. Треба терміново владнати діло.
На другий день Микола Семенович приніс медичну довідку з двома печатками. Довідка свідчила, що Микола Семенович в результаті дорожньої аварії у віці 15 років пошкодив прутня і, взагалі, не здатен злягатися із жінками.
Білявку Лєну моментально виперли. І кого далі пестив наш «інвалід» – не знаю.
Але ця історія з Лєною скінчилась лише тоді, як Сергій Олексійович потрапив у немилість до вищої влади й змушений був передати всі справи. Коли він витяг із сейфу свої папери, в очі його впала саме та медична довідка, яка врятувала Миколу Семеновича від скандалу. Довідка лягла догори ногами, і Сергій Олексійович прочитав текст печаток. Одна печатка була районної автоінспекції, а друга – міської автоінспекції.
Отакі бували в нас історії з натурницями.
Літо 63
Кілька років тому зайшов до однієї «іноземної» контори. І зразу впала мені в очі дуже детальна карта Подніпров’я. На ній по дніпрових берегах сповзали жовті плями. Радіація. Мені наче під дих ужучило, коли я зауважив найбільшу соплю в Каневі. Таки й мій улюблений Канів засрано, припорошено отруйним пилом… Той Канів, щедрий і яскравий, у якому мені було так добре, так весело, а часом і не дуже…
От хоча б практика 1963 року… Під самий кінець дня треба підписати папірці в канцелярії. Стою в прохолодному вестибюлі, і так мені не хочеться на розпечений асфальт виходити, бо тоді червень у Києві був такий спекотний, як і цього року. Усе, що могло, на городах попеклося від шаленого сонця, і знали всі – неврожай. А чи буде голодуха – то час покаже.
Коли ось у повній тиші величезного будинку гучно рипнули двері, і вгорі на сходах постав ректор. У кремовому чесучевому костюмі та капроновому легенькому капелюсі. Дзеркально виголене обличчя. Пронизливий погляд з-за круглих скелець. Лише на переніссі сяє (і то завжди) тонка золота смужка… Умів себе виставляти на людях. Справжній був гвардієць із номенклатурної кошари.
– Де у вас практика?
– Та в Каневі…
– Знов у Канів потягло?.. Дивіться мені там.
– Та я тихо сидітиму. Знайду собі якусь дівчину, і ніякої самодіяльності.
– Е-е-е… Знайдіть краще молодицю. І вам легше, і мені не буде зайвих клопотів.
Я, здається, аж очі вирячив від прагматичної мудрості ректора. А він вже поважно поніс повз мене свою рівну напружену поставу до дверей… Владний був чоловік. Але, дивна річ, до мене ставився наче з якоюсь зацікавленістю та незрозумілою симпатією. Це тим більше дивно, бо через мене він мав клопіт. Це тоді, коли я в 60 році влаштував «відкриття» місточка через неглибокий ярок під нашою канівською базою. Відкриття пройшло на кшталт відкриття пісуару у французькому фільмі «Скандал у Клошмерлі»… Потім через рік в одній інститутській майстерні через недопалок сталась пожежа. І ректор виключив, здається, двох студентів за куріння в майстернях. І всім було суворо заборонено курити в інституті. Крім туалету…! І треба ж – десь через тиждень застукав мене ректор зі смердючою кубинською сигарою в зубах під дверима бібліотеки. І тільки насварив: «Що ви весь час прикидаєтесь?! Ви ж розумна людина… Ідіть!»