І от саме того вечора, коли я на палубі пароплава «Іван Котляревський» споглядав Дніпрові кручі, мій ректор урізав дуба. Перед телевізором. Від хвилювання й радості, що кияни роздовбали під горіх якусь знамениту московську команду.
Отже, сонце ще й не витнулось з-за лівого низького берега, як «Котляревський» запустив гудка стоголосою луною межи золотими кручами, розвернувся проти течії. Ще трохи гучним ляпанням побурив жовтаву воду й притерся до почавленого боку дебаркадера.
Разом із галасливим натовпом «іногородніх турістов» я пройшов повз здоровенну чергу похмурих сірих людей. Це мешканці славного присілка Бессарабії. Вони чекали, коли буфетниця з «Котляревського» почне продавати хліб. Хто спізнився, той підходив і питав: «Хто крайній?», йому без усмішки відповідали: «Шевченко. Ставайте».
Я вірю в перший раз. Так було й того дня. Кинув я речі у своїх хазяїв, схопив альбома й униз, до рибальського стану, бо ще з «Котляревського» побачив, як у затоку втягуються одна за одною гостроносі смолені довбанки. Це рибалки поверталися після нічного лову.
І як ото завівся з першого ранку бігати скрізь і малювати, так і до останнього вечора гасав по всіх кутках Бессарабії та навколишніх горах і яругах.
А особливо вдалим було 23 червня. Ще на зорі написав два етюди, потім робив начерки з дівчаток-купальниць. А тоді ще й Гриць Салюк перевіз мене через затоку, і я з піщаної, розпеченої нищівним сонцем коси малював панораму правого берега з усіма його кручами, купами дерев і знаменитою Лисою горою.
Ще й обіду не було, як я уже скінчив малюнок і дерся крутими стежками до свого житла. Тільки відкупорив пляшку мінеральної, щоб хоч трохи збити згагу, коли чую, як з-за дерев, з-під нашої бази задзвеніли струни бандури. Однією рукою за пляшку, другою за торбу з причандаллям – і мерщій до бази.
За рогом у блакитній мерехтливій тіні від тонколистої верби сидить бандурист. Навколо нього примостились першокурсники й шкрябають, хто олівцем, хто сангіною, хто вугіллям по великих аркушах.
І я приєднуюся до них. Тільки в мене аркушики паперу менші за учнівський зошит, а теслярський олівець заточено лопаткою.
Першокурсники-салаги, хоч деякі з них і старші за мене, скривились, як я підкотився до гурту.
Яких-небудь три роки в різниці набору, а вже в них немає ніякого бажання навчитися, набратися чогось у старших. Зовсім не те, що мої однокашники. Ми завжди намагалися наблизитись до старших і щось у них підгледіти. Вусатий бандурист скоса й невдоволено оглянув мене та більше й не зиркав.
Міцними засмаглими пальцями торсав струни й співав, промовляв наче не до слухачів, а до своєї бандури. Малюнок олівцем теслярським зробив миттю і мерщій схопився за пензель і туш.
Тут бандурист перервав гру, прокашлявся й ще раз неприязно позирнув на мою персону.
Я тоді носив вузенькі штанці сірі із декоративними, чорною та білою, латками на колінах, бриль-сомбреро, на шиї строката хустка та ще й на пальцях срібні перстені. Воно, як для 63, року не зовсім звично і не «по-нашому». Тут цей пишновусий дід у дешевенькому, але дуже охайному піджачку й питає:
– А щоб ви, хлопці, ще хотіли послухати?
Поки хтось додумав і заїкнувся, я й вихопився:
– Та про Саву Чалого. Га?
Бандурист пожвавішав лицем і глипнув на мене з якоюсь чи то недовірою, чи то насмішкою.
– А нагадай мені, які там перші слова…
І не встиг я доспівати останнє слово, як старий вдарив по струнах і повів далі знамениту пісню про одного з наших славних запроданців. Тепер уже бандурист перезирався зо мною, посміхався до мене.
Одна мелодія дзвеніла за другою. І гурт усе збільшувався, бо наближався час обіду.
І раптом з-за високого цегляного цоколю вискочила темна постать.
– Что здесь происходит? Здесь нельзя! Уходите, уходите…
Отак з’явився Юлій Миколайович Ятченко – один з керівників літньої практики.