І гуркіт, і скрегіт заліза летів над цією затокою, із силою відбивався від підніжжя Лисої гори й громовою луною вилітав на простори Дніпрового плеса…
А от бутове каміння вантажили вручну. І поки дно кузовів не вкривало каміння, гуркотіло не гірше, ніж від ковша крану.
Не знаю, зараз не можу пригадати, чому я почав учащати в затоку до плавучого крану. Може, тому, що робітників було легко малювати, бо вони весь час повторювали одні й ті ж рухи. І можна було зробити досить пристойні начерки. І без тієї напруги й зосередження, коли малюєш рибалок, дроворубів чи пляжниць.
Бутове каміння вантажили міцні чоловіки й парубки. А обліковницею в них була дівчина в білій, аж наче сяючій, хустці. Усе щось писала в зошит. Чоловіки ж вантажили каменюки, а чи сідали, у перерві між машинами, на землю й натхненно курили цигарки. Матюкались і виголошували якісь паскудства на адресу своєї рахівниці та присілкових дівчат.
Якщо вже їй набридали матюки, тоді вона тікала до того іграшкового «причалу», що до нього притерся «корабель» із ручним каченям і сталевою діжкою солярки. До дівчини-рахівниці, на її крик, із люка з’являлась чи дівоча, чи жіноча голова. І вони починали з рахівницею про щось теревенити.
Навантажені вщерть самоскиди сутужно гули, викидаючи цілі фонтани брудного піску з-під задніх коліс. І мчали по шосе, щоб далі вже спокійно котитися вгору проти течії до майбутньої греблі.
За кілька діб того безупинного руху самоскидів (удень і вночі) ґрунтова дорога до шосе була розбита вщент. Пісок, прикритий хирявою травичкою, оголився й розлився по всьому схилу. І геть усе навколо присипалося шаром піску й рудуватого пороху.
А самоходні баржі одна за одною вповзали в затоку, збурювали руду воду, бруднили її плямами мазуту. Скоро вся вода в затоці засмерділася соляркою. Навіть при гирлі затоки вже не можна було купатися.
А сонце, сонце посушливого, пісного 1963 року все пражило й пражило. З хлібом було погано, городина погоріла. І вишня була кисла й дрібна, як смородина.
І риба кудись пішла в ями. Але і в ямах на гачок не ловилася.
Люди лаяли Микиту Кукурудзника. Скрізь була злість і образа.
Ті старші люди, що припливали із Ліпляви чи із Золотоноші, усе частіше згадували нещасливий 47… Я слухав. Я мовчав. Адже Канів – місце святе і… туристичне. Тож треба бути повним йолопом, щоб не пам’ятати, скільки стукачів влада плодить у таких місцях… У місцях поклоніння, місцях прощі завжди були й будуть товктися і старці, і сексоти, і всілякі придурки.
Хоч було погано, та проте мені було добре, дуже добре, незважаючи ні на які пригоди й тонесенький гаманець. Отож, попри те, що я вже не один день малював вантажників, вони мені ще не обридли.
Тому я й Сашка з собою підманув.
Він, як і всі першокурсники, жив на базі художнього інституту.
До Сашка й здоровенний кудлатий пес прибився. Звали пса Босий.
Отож чимчикуємо ми втрьох до плавучого крану. Зійшли із шосе й чапаємо по глибокій куряві межи потолоченими, почавленими кущами реп’яхів.
Коли чую – десь позаду хтось кричить. Через той скрегіт, гуркіт і завивання моторів, тут біля затоки, тепер усі кричать.
Сонце відбивається від строго піску й просто обпікає лице. Добре, що темні окуляри захищають очі. В окулярах я й малюю – крізь них легше дивитись на сліпучо білі аркуші паперу.
Позаду кричать ще сильніше.
Сашко осонно похнюпив голову – після обіду розморило хлопця. Йому б поспати, а я потяг його на етюди.
Псу Босому все одно – він тільки нюхтить почавлені кущики верболозу та посцикує на них з-під волохатої лапи.
Але коли позаду закричали: «Гей, художнику! Гей!!!», то я зрозумів, що це вже мене без сумніву, бо, хоч тут кілька десятків студентів із художнього інституту на практиці, а «художником» кличуть лише мене одного. Може, тому, що не тільки крізь пролазив і все малював, а й за попередні «художества» на Бессарабськім присілку. Як би тепер (у цікаві часи) сказали б: «Перхвоманси!..»
Спиняюсь і обертаюсь.
Справді – то мене кличуть, бо ще й рукою мені вимахують.
Якийсь чоловічок, якого я, здається, і не знаю. Ростом нижчий за мене. Ні, не знаю…
Поспішає до нас.
Сашко теж спиняється й обертається.
Пес Босий сідає в пісок і з великим запалом починає чухати шию задньою лапою. Так дере собі шию, що здається, голова його відлетить і покотиться по піску!..
Ось чоловічок підійшов до нас.
Зросту він нижчого за мене. Але широкий у плечах. Худий, жилавий. Лице засмагле. Проте якесь висотане. Сірий піджачок благенький, солдатська гімнастьорка, сірі, у смужечку, штанці. Важкі, збиті черевики.