Ось тепер пригадую, що я таки його бачив і говорив із ним. Але коли й про що? І що йому від мене потрібно?
Він тримає правицю в кишені піджачка. Виймає із кишені руку й простягає мені п’ятнадцять копійок. А долоня в нього перев’язана брудним бинтом…
І тут я все пригадую.
Це було того разу, коли ми із Сашком перевіряли кармак. Я сидів на веслах.
Кармак у нас всього на десять гачків. А це вже браконьєрський лов, бо дозволялося лише на п’ять гачків ловити.
Чи, може, ми погану наживку вибрали, чи місце не вгадали, чи пізно поставили? Але крім сопливого йорша нічого на десяти гачках не теліпалося.
І тут, як на гріх, з’явився міліцейський катер. Кармак ми зразу ж опустили на дно і погребли до берега.
Міліція нас чи не помітила зі снастю, чи вирішила не помітити. І не з’ясовувати скільки в нас гачків на кармаку.
Тільки все минулося добре.
І позичений кармак ми повернули нічному черговому на водній станції Івану Івановичу Шевченку. (Перед тим вночі, він розповідав тягучі байки про еротичні пригоди фалічного гіганта Івана Бідного. Шкодую, дуже шкодую, що не записав!)
Отож тоді ми стояли на березі затоки без риби. Але при снасті! І дуже щасливі, що вислизнули із халепи. Особливо я був щасливий, бо після «ідеологічної» проробки за Канівський місток я вже був назавжди у владців на «гачку».
Отоді й підійшов до нас цей низенький молодик. Обличчя в нього було просто попелясте, без кровинки. Його засмагле чоло, як росою, укривали крапельки поту.
Попросив у нас закурити.
Я поліз до кишені – як навмисне, пачка порожня…
Зім’яв і викинув.
Тут незнайомий і каже:
– Позичте п’ятнадцять копійок… не можу, так пече… А свої впустив у воду, як зірвалося… Добрий був судак… Так отут ці на катері… Так жало наскрізь і пройшло…
Він випростав правицю із кишені.
Кисть була туго перев’язана чи носовичком, чи просто білою ганчіркою.
Криваві плями розповзались і з боку долоні, і на тильному боці.
…Я взяв із міцних засмаглих пальців блискучу нікельовану монету.
– Так ото треба було по цих пісках за нами бігти з-за отих 15 копійок?!!
– Е ні, хлопці!.. Я не можу, щоб на мені борги висіли… Чуже треба віддавати… Спасибі, що виручили!.. Бо мені так тоді було, що страх і згадувати… Я тоді ледь до берега вигріб… І в кишені ні копійки… А свою пачку я у воду впустив… А судак добрий був, як порося!.. І я його добре зачепив… якраз під передні плавці! Я б його витяг, не сумнівайтеся, витяг би! Так отут оці… так пруть, так і пруть на мене. Я, тільки їх угледів, почав скидати його з гака. І в мене сприснуло й жало наскрізь долоню прошило. Добре, що сам гака викував… Якби був заводський із борідкою, то і не витяг би, та ще б і втопився… Не вірите?.. Ось дивіться…
Блідий молодик витяг із лівої кишені піджака здоровенне грузило. Було воно схоже на здоровенний жолудь. Чи було воно свинцеве, чи з якого сплаву… З грузила стирчав кований саморобний гак. Завтовшки як мотоциклетна спиця.
– Хіба б я оце поперся по того судака? Та ще його «драчем» на «смик» «драти»?.. Хіба мені ото радість ризикувати через те браконьєрство?.. Так майстер же такий … У мене жінка третій тиждень, як із немовлям із больниці прийшла додому. А він мене все на нічну зміну ставить… Хлопці й кажуть: «Ти йому судака піднеси. Він тебе зразу на першу зміну поставить. Він тільки судака признає…» Ото я й зробив снасть… Знав, де яма. Вода від спеки впала. Судаки по ямах і поховалися. Я довго не смикав. З разу четвертого точно попав у яму та підсік його. Під плавці. До-обрий судак! Як порося! Так отут ці пси… самі, он у рибалок на халяву гребуть! Щоб вони пошвидше вшилися, бригадир їм по лящу чи по сазану під «бєсєдку» запхає. Вони тоді вже далі не дивляться, а їдуть собі геть!..
Я покрутив блискучу монету й запхав її в кишеню та витяг звідтіля пачку «Джебела».
– Закурюйте!
– Ні, спасибі. Я, хлопці, заграничні не курю. Я «Приму». А закурити можна…
Сашко, здається, і тоді не курив. А я затягся із превеликим задоволенням «Джебелом», а невдаха-браконьєр «Примою».
І він сказав мені після другої затяжки:
– Їй же Богу! Якби я тоді не закурив, то зомлів би!
Так, добра б йому не було, наскрізь пробив!..
Р. S. Минулого літа Сашко автом їздив до канівської Бессарабії.
Затоки немає. Заливних луків немає, немає й пляжної відмілини, і бакенщик Гриць, кажуть, помер.
Візит
От чого не можу пригадати, так це коли воно було. Чи тоді, коли я з дядьком Федором Салюком їздив вгору на мілині кугу ставити? Чи тоді, коли сталася халепа з невдахою-браконьєром і він собі гаком простромив наскрізь долоню?