Засмажив Шура гусей на багатті й зжер без остатку. Довелося Марії Давидівні заплатити за тих гусей і подалі забрати своє укохане дитя…
Тож якщо в історії з гусьми Шуру рятувала Марія Давидівна, то в історії з Лєною рятували обоє Глущенків. Кажуть, саме, що Миколі Петровичу допомогли старі зв’язки в КГБ і «далее везде». Я довідався, що Микола Петрович знаменитий агент ГПУ – «Ярема» тільки десь у 1967 році з одного з ворожих голосів. Тому я думав, що все влаштували гроші. Що Микола Петрович – агент «Ярема» я тоді не відав і не здогадувався. З пологового будинку молоду матусю Лєну з дитятком забрали до помешкання Глущенків. І Марія Давидівна героїчно терпіла цю кудрявецьку кралю з усіма її бзиками. Коли ж невісточка стала повнолітньою, а дитина потопала власними ніжками, їй дали доброго копняка та «історглі із прілічной сєм’ї». Онуку Марія Давидівна лишила в себе. Добре виховала й дала освіту. Так кажуть…
А от про Шуру ще таке. Хоч його вже немає, та Шурині вибрики й фантазії даються взнаки і зараз. Як помер Микола Петрович (агент ГПУ «Ярема»), він геть зірвався з прив’язі. Уже його не лякало, що час від часу забирали до Кирилівки. Це ставалося тоді, коли до «богоспасаємого града» Києва прибувало якесь велике цабе, щось типу Ніксона-Брежнєва… Там ще було кілька таких клієнтів, як Шура. Він, як правило, потрапляв до мого приятеля Боба. Той проводив дезінтоксикацію Шуриного тіла і духу. І тоді Шура міг писати гарні краєвиди. Я саме через такий краєвид і довідався про Шурині відсидки в Кирилівці. Зайшов якось до Боба й бачу на стіні висить величенький весняний пейзаж київських пагорбів. Зелень тільки пробивається, яскраве сонце, сині тіні. Точно, що Миколи Петровича рука. Питаю Боба. Звідкіля в нього така бадьора робота Миколи Петровича? Мені він і каже, що це Шурині екзерсиси під час чергового перебування під його наглядом. Я почав допитуватися, чи справді Шура психічно хворий? А якщо так, то який діагноз. Та Боб був законником і охолодив мою цікавість, пояснивши, що такі речі справжній лікар ніколи не розголошує.
Ну, коли Шуру випускали, починалося старе. Усе добро родини, яке вона притягла із Франції в страшному 1937-му, Шура за безцінь спускав. За випивку, за наркоту. Заздрісні, але тямучі люди казали, що в Глущенків був і богемський кришталь, і порцеляна, дерев’яна скульптура, і велика кількість книг найвідоміших людей ХІХ – ХХ століть із автографами. І ще багато було різних раритетів. Усе щезало в Шуриних руках. Тоді Марія Давидівна, не відчуваючи ніякого захисту від Шуриних грабунків, зібрала 50 полотен Миколи Петровича. І тихенько, тишком-нишком переправила на схованку до літературно-мистецького архіву. Я не дилер, не маршан і не аукціонщик. Тому не можу оцінювати живописні полотна. Чув лише, що кожна робота може оцінюватись в кілька десятків тисяч баксів. З телеку й преси знаю, що онука Миколи Петровича судилася з архівом, щоб їй віддали ті п’ятдесят полотен, адже вона єдина спадкоємиця народного художника СРСР Миколи Петровича Глущенка (він же агент «Ярема»).
А Шурину ниточку обірвав якийсь бродячий собака. Шура десь тинявся на базарі й почав дратувати того пса. Він і хапонув Шуру за ногу. Шурі зробили ін’єкцію від сказу. Ніби стався анафілактичний шок і Шура сконав.
Про Шуру я закінчив.
Тепер про нашого славного Дядіна.
Таких, як він, точно не було й не буде. Адже й епоха не та, і клієнтура не та. Коротше кажучи, пішло все за водою. А на воді слідів немає.
Горохове поле
Оповідань та новел я не пишу. Я пишу оповідки. А розповідаю й малюю різні історії. Особливо мені подобається зовсім екзотичний і невідомий у нас жанр – «існад». Араби ним прекрасно користувалися ще з часів Багдадського халіфату. Це дуже просто: автор розповідає правдиву історію, яку йому розповіли люди, у чиїй правдивості нема жодного сумніву, а тим цю історію розповіли ще інші правдиві люди. Ну, сучасний український читач за останні роки такий деморалізований та розбещений відсутністю українського письма й телевізійним голлівудським ґвалтом, що я не збираюсь йому накидати довгий ланцюг імен і свідчень свідків про свідків. Тим більш що довгого українського ланцюга не вийде – зайди повибивали багато ланок ланцюга правдивості.