А тому я спробую розповісти в цій оповідці дві коротенькі історії, які, мов обручем, тримають кілька посушливих днів у Грузькому 1964 року.
Передусім – а чого я поперся туди? А тому, що в Грузькому сільською лікарнею керував один із нашої веселої компанії. Тоді ми з Лікарем та іншими хлопцями часом збиралися в затишній хаті моєї тодішньої пасії. У тій компанії я був найверткіший, а Лікар – найвеселіший. Уже один його вигляд рожевощокого товстуна з вугільними мексиканськими вусиками налаштовував на веселощі. А коли він розкривав рота й починав сипати найновішими анекдотами й антикварними одеськими байками або читати напам’ять цілими сторінками класичний радянський гумор, то взагалі був повний кайф.
Отож якось, у черговий набіг Лікаря до Києва, сидимо ми під торшером у тій самій хаті. Куримо болгарські сигарети «Дербі» та п’ємо з великого обплетеного бутиля теж болгарську «Гамзу». Лікар і питає мене:
– Ти ж читав «Динары с дырками» Льва Шейніна?
– Авжеж, читав… (На той час була чи не єдина збірка кримінального чтива, яка благословлялась «властямі».)
– Ну, і, звичайно, пам’ятаєш оповідання «Чужие в тундре»?
– Там, здається, про засланих на Північ бандитів із Київщини і їхню втечу з ув’язнення.
– О! – підіймає вгору два пальці Лікар (це як ілюстрація до анекдоту, як вітаються гінекологи). – Так один із тих бандитів – Машовець – родом із Грузького… А його родичі ще й досі живуть у селі.
Це було дуже цікаво, але не того я поїхав до Грузького, щоб подивитись на родичів «знаменитого бандита» Машовця… Поїхав я туди на день народження Лікаря. Подалися ми з Києва великим кодлом, але добре пам’ятаю тільки Володю Карташова, з яким ми потім більше всіх «базарили» на іменинах. (Володя Карташов багато років «вєщал на забугор’є» «на українському радіо» під клікухою «Карташівський». Уже значно пізніше, коли Чорновіл створив «Час / Time», Володя до самої смерті працював у газеті.)
Святкування було знамените, хоч рік 64, та ще й у Грузькому, був не найситіший. Протокольної розповіді про «фієсту» навіть на шпальтах «Дня» не розмістити. Тому тільки кілька штрихів до загальної картини. Стоїмо «на брамі» з Лікарем і Володею Карташовим. Підходить чоловік у чистій блакитній сорочці. Доглянутий, гладенько виголений. Лікар знайомить:
– Наш зоотехнік Микола…
Тиснемо руки.
– Моя собачка ось-ось попорає там живий інвентар і одразу прийде.
І дійсно – звідкілясь з-за тину (так пам’ятаю) з’являється рожевенька чепурненька молодичка й веде за руку малесеньку кругловиду, як лялечка, дівчинку. Над личком із великими круглими очима на білому волоссячку красується здоровенний рожевий капроновий бант.
– А он і моя собачка з цуценятком! Я ж казав…
Підходить і сама молодичка, теж схожа на велику охайну ляльку.
Лікар каже:
– Це моя знаменита акушерка.
Молодичка вітається й говорить:
– Собачка. Марія. А оце моє цуценятко!..
Сидимо вже за столами. Ніяк не второпаю, як можна було вперти в цю хату стільки столів і як можна було за них позалазити й умоститись на лавках…
Я і Карташов притиснуті в один куток із міліціонером Володимиром Букетом. У нього жінка теж Марія, тільки не акушерка, а медсестра. А донька в них Роза. Жінку й доньку міліціонера я не запам’ятав. А от Володимира Букета забути важко.
На самому початку бенкетування я прихопив пляшку доброго вірменського коньяку, бо корінні жителі Грузького виявили прихильність лише до «Столичної» та самограю. А коньяк проігнорували. То я й вирішив, що коньяк мені й Володі потім згодиться, коли місцеві гості вип’ють оковиту та почнуть пити все, що під руку потрапить. Ну, я й потихеньку поставив за якийсь козуб під вікном.
Деякий час Володимир Букет пив мовчки.
Десь після третьої, повної по вінця склянки, він обізвався до нас.
Ті три повних склянки оковитої не змінили кольору його засмаглого обличчя, і в голосі не з’явилися п’яні модуляції. Міліціонер приєднався до нашої розмови про Машовця й сказав приблизно так:
– Що Машовець? Окремий випадок… Нічого серйозного. От після війни в зиму з 46 на 47 сюди бандерівський загін на санках навідався… Ото була серйозна справа…
Тут – добра б йому не було! – мене хтось із жіноцтва покликав.
– Володя, запам’ятай… Потім мені перекажеш…
Але Володя так і не розповів, що йому говорив Букет.
І вже ніколи не розповість.
Узагалі Букет якось виділив нас двох із усіх гостей.
Поки я довгенько з кимось чи зі мною хтось там залицявся, то по ковточку, по ковточку, а моя зелена стопка коньяку спорожніла, і я сп’янів. Тут і захотілось ще випити. І я згадав про коньяк. Прослизнувши вужем серед бенкетуючих, дістався до вікна й почав шарудіти під вікном.