– До млина їздили. Потім назад гнали. Перегрітій скотині дали холодної води. От у неї запалення кишок. Уже четвертий день конає…
– Так хіба не можна було одразу дорізати, щоб не мучилася?!!
Мені відказали:
– Е-е-ее… Ніззя!.. Тоді колгосп штраховки не одержить…
– Так що – отак вона й лежатиме тут, поки не сконає?..
– А вже що лежатиме, поки не сконає…
Наступного дня, здається, ідучи на етюди зранку, зайшов я до зоотехніка Миколи. Він мене зустрів зі щирою радістю. Певно, згадав, як ми весело гуляли в Лікаря, й відчув пристойну нагоду повторити приємні переживання.
– От і добре! Марія зараз нам яєчню подасть. Чуєте, як пахне? Як вгадала, що ви прийдете… Ну й борнячку нам із своїх запасів націдить.
Я одразу не второпав, що то за «борнячок». І сказав, що бурячної самогонки пити не можу – у мене страшна згага від неї, ну просто вогнем пече.
– Та ні! Які там буряки? У Марусі про запас є борний спирт. Зовсім чистий. Вона нам для настрою по сто грам націдить…
Для мене це був справжній нокдаун… Я не пам’ятаю, як я викрутився, щоб тільки не збадьоритись із самого ранку борним спиртом. Але цю спокусливу пропозицію досі пам’ятаю.
Уже допиваючи запітнілу склянку холодного узвару, спитав про кобилу. Зоотехнік спересердя махнув рукою:
– Робітнички, трясця їх матері. Обпоїли кобилу. Тепер у неї перитоніт…
– А якось її прикінчити не можна? Ін’єкцію зробити?..
– Ніяк не можна! Колгосп тоді страховки не получить…
Я красно подякував зграбній і гостинній господині за справді смачну яєчню з натуральних яєць і натурального, смаленого соломою сала та й подався далі колгоспним селом шукати залишки старосвітської цивілізації, за часів якої в селі не знали трудоднів і «штраховки» на кобил та не пригощали гостей борним спиртом.
Кобилу більше не малював. Хоч і були дуже потрібні мертві коні на шляхах Громадянської війни, але подальше споглядання судом застрахованої колгоспної кобили щось не надавало мені натхнення. Лазив по всіх усюдах і де тільки бачив щось цікавого, то поспішав замалювати. Не треба було й великого розуму мати, щоб зрозуміти: усе старе начиння селянське ручної роботи відійде разом із останніми дідами й бабами.
Спекота й сухмень ставали все нестерпніші. Зілля вигорало, худоба виснажувалася, люди робилися похмуріші. Другий рік у Грузькому вже не було ніякої надії на добрий урожай. І саме в цей нелегкий час занесло мене на горохове поле далеченько за селом.
Здалеку побачив на ньому косарів. Їх щось було, здається, десятеро. Здалеку я навіть не добрав, що вони косять горох. Тільки зауважив, що коли вони посувались уперед, то якось зависоко підіймали зігнуті в колінах ноги.
Не підходив ближче до покосу, а розкрив альбом зі сліпучо-білим папером і заходився авторучкою, чорним чорнилом, змальовувати всю панораму з косарями, гороховим полем, ближньою купою дерев, далеким переліском на обрії, на далекому невисокому груді.
Над усім осяйним краєвидом клубочилися, нависали сліпучо-сліпучо-білі хмари. Наповзали одна на одну, розбігались і гуртувалися знов, і кудись швидко залітали за обрій. Над Грузьким не спинялись і не зрошували його спраглі піщані лани.
Я підійшов ближче, щоб краще було видно роботу косарів і їх самих.
Сонце з такою силою відбивалося від паперу, що далі без затемнених окулярів не можна було працювати. І от я, собі на біду, одягнув затемнені дзеркальні окуляри. Та й підійшов зовсім близько до косарів. Та й спокійненько малюю. Коли один косар озирнувся на мене, потім другий, третій.
Далі вони щось гукнули останнім, тим, що йшли попереду.
Усі вони полишили працю. І, високо підіймаючи важкі кирзові чоботи, посунули на мене.
І одразу, без розігріву, посипались на мене погрози і лайка: «Чого я їх малюю? Хто я такий? Хто мені оце дозволив? І що, взагалі, мені від них треба?»
Зовсім не розуміючи вибуху їхньої люті, пояснив, хто я і що я роблю. Але косарі ще більше розійшлися, а я не розумів чому. Зрештою, один гарикнув: «А чого ви людям в очі не дивитесь?!! Чого ви за оті дзеркальця сховалися?!!»
Тут, зрештою, я й докумекав, що мої окуляри – найбільша причина їхнього гніву. Що я в тих окулярах, ніби в масці, ховаю від них своє обличчя.
Зняв окуляри й простягнув найгаласливішому окуляри та альбом.
– Подивіться на папір без окулярів. А тепер в окулярах… Бачите різницю? Я без окулярів на сонці не можу малювати, бо мені в очі сонце від паперу відбивається.
– А-а-аа… он воно що!.. – сказали косарі.
І на тому все раптом ущухло, як і почалося.
А взагалі, горохове поле – то дуже хитра штука… Може і врятувати, а може і погубити. Якщо не знати, як до нього підступитись. От Бориса Онисимовича Тимощука, відомого археолога та історика в сорок першому році десь під Броварами горохове поле врятувало від вірної смерті.