Війна застала його старшиною на одному з моніторів, так низиваються артилерійські кораблі. По Прип’яті з боями та під бомбардуванням відступали вони до Дніпра… А далі опинилися в передмісті Києва. А відступали від Голосієва, поки й до Хрещатика добулись. Отут і починається вже український «існад». Попри середину вересня, було дуже тепло, можна сказати, спекотно. І залишкам екіпажу монітора пити хотілося до муки. А тоді на вулицях стояли здоровенні бочки з водою для гасіння пожеж. Матроси зазирнули в одну бочку – вода смердюча, і в ній тьма-тьмуща червоних хробачків! І до якої бочки не підходили – скрізь хробачки. І так вони дійшли до самого універмагу на розі вулиці Леніна і Хрещатика. Хтось із цивільних і скажи матросам, що в підвалах повно сітра й галетного печива. Братва швидше туди. А якраз туди ж осовіахімівці вибухівку тягнуть. Отут я вперше, від Бориса Онисимовича, довідався, що вибухівку під київські красоти закладали осовіахімівці. Зітнулися морячки з осовіахімівцями. Підривники: «У нас наказ!». Морячки: «Зачекайте трохи. Наберемо чифану – тоді заміновуйте!». «Ми не можемо чекати!». Морячки: «Так мінуйте сусідні об’єкти. А потім сюди повернетесь!» Підривники стоять, не йдуть! Думають… Морячки поволі стягли автоматні ремені з плечей. Осовіахімівці мовчки поспішили закладати вибухівку під сусудній будинок. Отуди, де зараз міськрада. А до льоху універмагу вони, певно, не встигли повернутись. Тому та частина універмагу, що виходила на вулицю Леніна, лишилась неушкодженою. А з боку Хрещатика все було потрощено. І щоб прикрити подовбану стіну універмагу, повісили на кілька поверхів рекламне полотно. Там було намальовано велетенську зелену пляшку й не менш велетенську бляшанку з ікрою. І напис «К зубровке, водке горькой русской, икра отличная закуска»…
Моряки знайшли і галетне печиво, і сітро. Угамували спрагу, підкріпилися й змогли втекти по дерев’яному мосту за Дніпро. Отут, на лівому березі, Борис Тимощук і потрапив у полон. Він мені так оповідав: «Німці страшенно боялися моряків. І розстрілювали їх навіть раніше євреїв. Тих ще треба було виявити. А моряк – усе на виду – тільняшка, кльоші, безкозирка!.. Я три рази потрапляв у полон… От ведуть перший раз мене на розстріл… Мене й молоденького лейтенанта-єврея. Я йому шепочу: «Як підійдемо до поля – біжимо в різні боки! Там далі соняшники – порятуємось!» Німці ведуть нас, сигаретки курять, один посвистує. Я шепочу: «Готовий?» Відповідає пошепки: «Готовий». Кинулись ми в різні боки через поле до соняшників. А поле те не просте, а горохове!.. Я в селі виріс. Біжу по гороху й коліна аж до підборіддя підкидаю! Щоб в горосі не заплутатись… А лейтенант – городський. Він той горох, може, уперше й бачив. Він заплутався. Перечепився. Упав. Його й порішили… Того разу я втік… Та скоро мене знов прихопили й почали мордувати… Правда, зразу не повели на розстріл. Уночі я втік. Зрештою, докумекав, що треба свою робу замінити. Але ж у мене зріст… Іду полем серед побитих людей і потрощеної техніки. І бачу: лежить здоровенна медсестра. Мого зросту. Страшно й гидко, але жити хочеться. Тож і перебрався в робу мерця. І коли мене втретє взяли в полон, то не мордували й на розстріл зразу не погнали…
Я ще раз згадав про розстріл на гороховому полі, коли рік тому йшов по телеку серіал: «Трагедія сім’ї Вайс». Грандіозне кольорове голлівудське полотно. Тільки, коли там згадували чи «малювали» Україну, аж дух перехоплювало від голлівудського «розмаху». У серіалі є епізод, коли берлінський забіяка Руді Вайс біжить із берданкою українським ланом. І наздоганяє українського поліцая. Молоденький сільський поліцай озброєний новим німецьким шмайсером (!) і вдягнений в уніформу вермахту!.. Чортові дрібнички!.. Я з цього приводу нагадую – ні «совіти» в Галичині, ані німці по всій Україні своїх посібників по селах ніколи не озброювали автоматичною зброєю та не вдягали в уніформу регулярних військ. Цікаво й правдиво «малюють» нам Україну та українців вільні митці вільного цивілізованого світу!.. Чомусь згадався старий уже італійський фільм із Софі Лорен про воєнні часи. Там німецький солдат десь в леваді пасе коней. Коли героїня (Софі Лорен) лякається його, він її заспокоює: «Я українець, зрадник Батьківщини. Не бійся!». Отак нас і малюють від славних італійських продюсерів до голлівудських гігантів кінематографа…
Ну, а з родичами страшного бандита Захара Машовця «1904 года рождения, из семьи махновца», я так і не познайомився. Ситуація була така, що лізти в душу людям не мав наміру. А випадково зустрітися не довелося. Лише один раз наблизився до теми, коли малював кульгавого здорованя в крислатому солом’яному брилі. Він працював сторожем чи то в школі, чи то в лікарні. Може, кульгавий і був далеким родичем того Захара Машовця, тільки він таке сказав, коли мова зайшла про втікача із північного заслання: «Та який він там бандит! Наш, сільський. Власть туди його заслала, де козам роги правлять. А він утік. Якби він був такий уже бандит, то хіба б він отак необережно повернувся додому? Його в хаті давно вже архангели чекали. Мати просила, щоб дозволили йому сорочку чисту змінити. Не дозволили».