Не знаю, чи правда це, чи неправда. Але так мені повідав мій випадковий натурник. Як не дивно, але я більше віри йму дядькові із славного села Грузького, ніж Льву Романовичу Шейніну. Цей вундеркінд прийшов в органи сімнадцятирічним бахуром, а потім, від 1935 по 1950 рік, прослужив під орудою сталінського сокола прокурора Вишинського. І лишився не тільки живим, а й був «начальником Следственного отдела Прокуратуры СССР». Цікаво, а якою кількістю смертей він забезпечив своє славне життя та «литературную деятельность»?
Тому, хто не читав «сочинений» Льва Шейніна, наведу коротеньку цитату з найславнішої його речі «Динары с дырками»: «“Адмирал” (вор в законе Ястржембский) сидел, опустив голову, о чем-то думая. Осипов (начальник первой бригады МУРа) не сводил с него глаз, и в них светилось теплое человеческое участие, без которого, как и без веры в людей, криминалист всегда органичен и слеп. Увы, как нередко потом мне приходилось встречать иных следователей, страдающих этой куриной слепотой и поэтому причинявших страдания, в которых не было нужды!» Отака співчутлива душа була в слідчого-письменника Льва Романовича Шейніна.
Лікар Лука
Хоча назвали його Лукою і займався він медициною, проте святістю він аж ніяк не відзначався. А уславився він найбільше як майстер екстремальних абортів. Але не про це йдеться.
А про те мова, що в нього одного з перших лікарів у Києві з’явилось власне авто. Кажуть, що «Побєда». Сірого кольору та з добрим набіганим уже кілометражем.
Отож того гарячого ранку Лука виїхав на порожні й добре вимиті вулиці. І таке колись було. Тоді в кожному дворі був свій двірник. Узимку ломом і залізною лопатою розбивав кригу на хідниках, улітку підмітав двори, вимивав хідники й поливав дерева. Якщо хтось із нових пришельців прочитає цей текст, то може не повірити, що кожна вулиця була зеленим просадом, а двір – садочком. Це я про Гору й старі кутки. Поділ – там була своя картина. Але про Поділ іншим разом. І каштани тоді не всихали через якихось там імпортних жуків чи метеликів, бо, повторюю, дерева поливали влітку, а взимку не посипали хімікатами.
Лука мав поїхати аж у Голосієво. Туди й покликали, як завжди, у якійсь нагальній справі. Сонечко лише починало котитися вгору, та вже на відкритих місцях помитий асфальт парував, Лука спокійно собі їхав по вільній Червоноармійській. Людей майже не було. Та й транспорту не більше.
І ось під самими Троїцькими лазнями (зараз їх немає, а знаходилися вони на парному боці навпроти центрального стадіону) стоїть висока білявка. Така в неї пишна зачіска, під сонцем ніби корона сяє. Ноги мала довжелезні, що здавалося, ніби вони з-під пахов виростали. А плечі широкі, як у доброго хлопця.
Лука подумав: «Часом не з інфізу? Але сьогодні ж неділя. Не вчаться…»
І враз діва проголосувала.
Що вона проголосувала в останню мить, то Лука проскочив повз неї, а тоді вже загальмував. Дав задній хід і хвацько підігнав авто до незнайомки.
Але, як то водиться, вона не нахилилася до машини й не сказала, куди їй їхати.
Тому Лука перегнувся через праве сидіння й відчинив дверцята.
– То їдемо чи не їдемо?
На що з височини свого зросту діва спитала глибоким контральто:
– Куди їдемо?
– Я чи ви? – уже почав заводитись Лука. Далі він не став висовуватися. Тому й бачив лише широкий лискучий пояс на пишній спідниці, низ блузки в якихось «рюшечках», чи що воно там.
– Звичайно ж, що ви. От куди ви їдете?
– У Голосієво.
– Чудово. Мені по дорозі.
І в миг ока вона ніби пірнула в салон і просто приросла до сидіння.
Лука подумки зауважив: «Це ж треба! Така спритниця!»
Лука рвонув з місця й певний час гнав машину мовчки.
Біля Володимирського базару збавив швидкість і зміг зиркнути праворуч.
Та ледь не крутонув кермо від несподіванки.
Пасажирка випростала спину. Ні, випнула груди вперед!