Від того руху складочки і «рюшечки» на її блузці розійшлись і в розрізах з’явились здоровенні рожеві соски.
Лука подумки відзначив: «Здається, зараз почнуться пригоди».
Вона наче прочитала його думку, проказала з придиханням:
– Я люблю пригоди… А ви?..
– Доводиться. Але зараз я поспішаю до хворої.
– То ви лікар? Як цікаво! Ви часом не гінеколог?
– У мене широкий профіль…
– Як цікаво?.. То ви поспішаєте… А я думала, що ми могли б посидіти, поговорити…
– З радістю. Але після виклику. То де зустрінемось, щоб посидіти й поговорити?
– Це якраз по дорозі. Ви зупините і я вам покажу… Хух!.. Ще рано, а як припікає… – І вона смикнула за тонкий чорний бант на комірі блузки.
Легенька шовкова блузка розійшлась, затріпотіла в струменях протягу. Добрячі груди з величезними сосками бадьоро застирчали – уліво і вправо. Лука пограв жовнами на сухому обличчі. І не відриваючи очей від дороги, вимовив:
– Прикрийтеся! Нам повз вокзал, там завжди постові пильнують.
– А я б і не подумала, що ви такий боягуз.
– Дівчино! Я під бомбами оперував, а ти мені… Не люблю з ними з’ясовувати… Зрозуміла?
– Вибачайте… Але не тикайте мені. Я цього не терплю.
– Обмін нотами відбувся. Питання вичерпано. Зав’яжіть бантик.
Білява легенько подрочила пальчиком пипки. Звела поли блузки докупи й зав’язала бантик.
Тут вони якраз під’їхали до автовокзалу й повернули вгору праворуч.
Їхали не довго й перед ними ліворуч виріс великий цегляний будинок. Він якось окремо стояв на вулиці. Дивний такий будинок на розі. Виходив на вулицю гострим ребром, бо одна стіна до другої, глухої стіни йшла під гострим кутом. Цегла хороша, ще царська, темна від патини часу.
– Стоп! Це тут. Тільки під’їдьте під самий будинок. Я вам покажу, щоб ви не шукали.
– Назвіть номер квартири. І я знайду. Мені окуліст не потрібен.
– Я вас дуже прошу, мені треба зразу вскочити в парадне. Сусіди…
– Умовили… – Лука вийшов з машини, обдивився на всі боки. Ніде жодних ознак руху. І він швидко перегнав машину через роздільну смугу на лівий бік і підкотив по витоптаному палісаднику до будинку-корабля.
– За рогом, зразу парадне…
Лука крутонув кермо і був під парадним.
– Усе. Я вас доставив.
– Ні. Ходімте, я вам покажу двері. Бо тут на дверях табличок немає.
Лука вийняв ключ із запалення. Підняв скло й перевірив двері. І тільки тоді вийшов із машини.
– Це на другому поверсі.
Та піднялись вони на третій.
– Так це ж третій? Так?
– Я ж вам сказала, що ви без мене не знайдете.
І вона відчинила якісь скляні, зарослі пилом, двері.
За дверима по короткому коридору й далі вниз сходами. Сходи мармурові добряче вичовгані та пощерблені.
– Обережно! Сходи тут побиті…
Просто в останню сходинку впиралися двері. Оббиті чорним дерматином. У кількох місцях він був подертий, і звідтіля клоччям вилазив брудний ватин.
Мов фехтувальник, білявка встромила довгого лискучого ключа у вічко замка. Крутонула три рази, клацнула три рази. Навіть не штовхнула двері, а вони самі легенько відхилились всередину.
Фарбована діва вхопила Луку гарячою рукою й потягла в затемнену кімнату.
Ліворуч піднімалось вузьке височенне вікно, зашторене червоно-рудою завісою. Сонце падало просто у вікно, але в кімнату пробивалось якимось червоним маревом. Біля високого вікна в кутку на трюмо стояло високе дзеркало в чорній важкій рамі. Праворуч від дверей піднімалась біла кахлева груба. Та далі Лука вже не зміг розглянутись, бо білявка розв’язала чорний бант і скинула шовкову білу блузку.
Упала перед Лукою навколішки й почала розстібувати ремінь, ширінку, висмикувати із штанів сорочку. На якусь мить вона затрималась, розгрібаючи труси й майку, поки добулась до головного…
Ще на мить спинилася, перевела подих і ніжно взяла його м’ягкими гарячими вустами…
Те, як діва робила дійство своє, зразу ж переконало Луку, що мала вона в цій справі неабиякий вишкіл. Ну й, звичайно, справжній талант до таких пригод.
Лука завівся від самого початку. Та закінчення ніяк не наступало. І йому здалося, що це триватиме неймовірно довго.
Та нараз якийсь звук привернув увагу Луки.
Він підняв очі на звук.
Важка, наче конфіскована в якомусь театрі, штора закривала стіну ліворуч від кахлевої груби. Тепер вона відхилилася. І відкрилися високі антресолі. Звідтіля на Луку дивилася стара баба. Стояла вона рачки. Уперла лікті в поміст, а долонями підперла щоки. На її голові було крізь ріденьке сиве волоссячко, видно тонку шкіру черепа. Нижче довгої зморшкуватої, мов у черепахи, шиї, метелялись пласкі млинці висохлих грудей.