Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її коліна і вмостився в неї на ногах.
Довелося кота зняти й поставити на підлогу. Малював тепер уже модель лежачу. Кіт важко вистрибнув на канапу й знову вмостився в неї на стегнах. Викинув кота до кухні. Котяра ображено й хрипко понявчав та й замовк. Один за другим пішли кілька начерків чорнильною ручкою. Нараз угорі щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого світлого вікна – з одного боку штора відірвалася. На ній завис котяра й перелякано нявчав. Поставив стільця та зняв кота. Кинув це ледащо на канапу, але кіт з місця вже не зрушив. Тоді скрутився калачиком біля моделі й солодко замуркотів… Тепер можна було добре попрацювати… але час збіг.
Тільки встигла модель причепуритись у ванній, як клацнув замок і зайшов мій пунктуальний приятель.
– До речі, як вашого кота звати? – проникливо спитала модель.
– Він не мій. Моїх друзів… Кузя. Кузя! – покликав лікар. Котяра нашорошив вуха, кліпнув одним оком і зараз же знову заплющив. Тоді лікар узяв його за передні лапи й перевернув на спину. – Отако й лежатиме, поки я повернуся з магазину з рибкою.
Ми втрьох пройшлися до тролейбусної зупинки, попрощались із моделлю і повернулися вже вдвох до помешкання.
Здоровенний смугастий кіт Кузя лежав у тій самій позі навзнак із піднятими лапами.
Р.S. З моделлю ми ще не один раз бачились, але чимдалі мені ставало незатишніше з її оточенням. Не кажу нічого поганого про жіноцтво. А от молодики дуже вже були натреновані, накачані, а літні чоловіки занадто ввічливі й уважні до кожного мого слова. Узагалі до моєї персони. Я це відчув навіть раніше, ніж мене почали по-справжньому брати під зябра… А тут ще так добре обставини склалися, що я на пару років полишив «мать городів руських»…
Коли повернувся, то лікар сказав мені, що кіт Кузя захворів на чумку і його довелось приспати.
А з моделлю потім не зустрічався…
Можу тепер, через сорок років, сказати, що хоч той чортів кіт заважав, але малюнки вийшли справжні. Траплялись перешкоди й поважніші за кота.
Ця дуже молоденька невеличка молодичка частенько з’являлась у нашій компанії. Зграбна, з осиною талією та стрункими ніжками. Та ще й у своїй знаменитій зеленій сукні, що просто облипала всі її принади. А ще вона завжди приходила без чоловіка, а зі своєю дебелою подругою. Коли я почав цю лялечку вмовляти на позування, її подруга й промовила: «Чого вагаєшся? Я його знаю – він не збовкне. Твій ніколи не довідається…» Певне, саме ці слова її переконали, а не мої умовляння…
Зустрілися біля «Спинки» (за спиною Ульянова-Леніна). Каже вона мені, що краще не до мене (я вже домовився), а в одне місце. Я не питаю, де й що, а йду за нею. Іду позаду й милуюсь. Модель – диво! Настрій – краще не буває! Те «одне місце» виявилося в одному старому високому будинку. Так, із деякими натяками на стиль арт-нуво. Повземо крутими занедбаними сходами на саму верхівку. Моя модель з одного поруху відмикає двері. І ми опиняємося в якійсь багатокутній кімнаті. Розкладне крісло-ліжко. Я зразу розкладаю на журнальному столику своє графічне начиння. Не дивлюсь на модель. Чую тільки, що вона сідає в крісло й починає щось там камешитись.
– У тебе є щось ковтнути?
Витягаю з торби пласку баклагу з «логвиняком» – міцним трунком на різних травичках. Вона починає дудлити на всю губу! Бачу таке – як уп’ється, що тоді малюватиму? Забираю баклагу. Нарешті модель стягує свою знамениту сукню. Далі – ні. Та ще й починає вже п’яним голосом випитувати, чи я кохаю таку одну. Я їй кажу, що зараз треба малювати, бо сонце піде. Прошу її, врешті, роздягтись і сісти півповоротом до мене. Вона намагається зняти білизну, але її руки вже геть п’яні. Хочу їй допомогти. Та щось мене стримує. На велике моє щастя, бо за моєю спиною щось стиха рипить. Озираюся і бачу – стара фанерна шафа відходить набік ліворуч. За шафою відкриваються вузькі пошарпані двері. І в кімнату входить високий ставний молодик.
Я не встигаю й слова вимовити, як він – повз мене – хапає за плечі напівроздягнену п’яну мою модель. Я спантеличений – це ж не її чоловік, а от так її трусить, що вона аж зубами клацає. Не спадає нічого кращого, як спитати:
– Що таке? У чому справа?
Не обертаючись до мене, молодик крізь зуби цідить:
– Сейчас же уходите отсюда! Сейчас же!..
У мене геть клепки повилітали, і я йому відповідаю:
– Добре. Але я вас чекатиму внизу й ми тоді поговоримо.
– Идите, идите! – уже наказує молодик.