Найдивніше, що все те мене так обурило й розлютило, що я справді спокійно вийшов із кімнати через двері за шафою. І потрапив на ще більш захаращені сходи. Спустився у двір, а заходили ми з моделлю до будинку з вулиці.
Може, з півгодини чекав я цього молодика.
Потім якось згодом дебела подруга моделі розповіла, що той крутій так оскаженів, що лише пальцями подер знамениту зелену сукню на вузькі смужечки. Міцну шерстяну сукню. Тоді я лише усвідомив, що чекати його під будинком було превеликою дурістю.
А сьогодні я думаю, які ж тоді були дисципліновані тихарі. Просто йому не було команди пошматувати мене на клапті, тож він і не рипнувся. А міг би запросто…
Обід із цитатами
Від 13-ї до 15-ї в московському Центральному домі літераторів, окрім письменників, годували ще й апарат прикріплених. Завжди десь за чверть до 13-ї біля дверей у коридорі до банкетної зали тулилася чиновницька братія. А частина ще й сиділа за столиками буфетного закапелку, сьорбала каву та чаділа сигаретами.
Того дня на вході до плутаного й довгого темного переходу стояла жіночка в якомусь ліврейному мундирі. Добряче підтоптана, але бадьоренька фарбована брюнетка. Ну точнісінько як наша правічна Галина Федорівна. Але думаю, та ні, напевно знаю, що в жіночки з ЦДЛ звання було зовсім мале й не на йоту не порівняєш із нашою парткомівською камер-фрейліною. Але масть одна. От саме вона й затримала мене. Досить люб’язно. Видно, я ще не запам’ятався їй, бо інші хранителі таїни мене вже пропускали зразу й квитка не допитувались.
Я розгублено зупинився на крок від розпорядниці, намагався з-за неї розгледіти, чи є де вільне місце. Ніде ані шпаринки. Хотів було вже піти, щоб дістатися до нижнього буфету, коли побачив Шурочку. Вона тут найстарша з усіх офіціанток. Але не чув, щоб її інакше величали, ніж Шурочка.
– Зачекайте, може, посаджу вас біля каміна, – вона до мене перша озвалася.
І вона, найстарша, таки думаю, що їй було вже за 50, подріботіла швиденько туди ліворуч, куди я не міг зазирнути. Якусь хвилину її не було, але ось Шурочка з’явилась і не стала кликати здалеку, щоб я йшов, а сама підійшла і сказала:
– Он там біля каміна столик на чотирьох. Сідайте ліворуч, щоб ви їм не затуляли вид на двері. Добре?
Я пропхався між столами до потрібного місця. Відсовуючи крайній лівий стілець, привітався з двома літніми людьми. Один сидів, ніби в президії чи на суді, рівно, непорушно. Лише очі були в дії та білі випещені пальці. Він щось ними автоматично, не дивлячись на них, робив. Чи то калач кришив, чи кефір ложечкою в тонкій склянці перемішував. Усе дивився на двері. Лице в нього було гладеньке, випещене, але якесь неживе – біле, прозоре, як ото стеаринова свічка.
Другий був значно менший за об’ємом, рухався всім тілом, перекочувався на стільці. Корчив увесь час якісь гримаси на грубо виліпленому обличчі. Кремезний і ще, видно, добрий у силі, а чи, може, тільки понти наводив своєю рухливістю. Обличчя в нього, на відміну від першого, мало якийсь просто осяйний, веселий вираз.
Той, поважний, мав вигляд мертвяка, цей – бадьорого цапа. Голова велика, з добрими залисинами, капловуха, ніс товстий, униз покляпився. Перед ним нічого не було з того, що зараз подавали, а ресторанне меню починалося від 15-ї. Головатий крутився на всі боки, усе наче когось виглядав чи загубив. І мене всього обзирав, поки я сідав, привітався й продовжував розкручуватися на всі боки.
– Ви звідкіля? – спитав мене рухливий.
– Із Києва…
– А в Західній ви бували?
– Доводилось…
– А де саме? – спитав і зразу ж відвернувся, почав когось роздивлятись, а тоді знов повернувся до мене: – А де саме?
– На Тернопільщині, – не встиг я продовжити перелік країв, як він перебив мене, звертаючися радше до огрядного, ніж до мене:
– Коли ж ми відступали, біля Тернополя наша колона спинилася в одному селі – полуторки, тягачі, танки. Спека – жах! Пити хочеться – помру! Я перший запримітив, де колодязь, і потяг хлопців за собою – поки воду не скаламутили! А от танкісти з танка, що поперед нас ішов, спокусилися на пригощення. Одна дівчина їм винесла цілий глечик свіжого меду. Дівчина, як картинка, – вії чорні, довжелезні, угору закручуються, очі – отакенні, блакитні, як небо, носик рівнесенький, губки – як стигла вишня. Ну, картинка, ну, лялечка! Та все хі-хі! Та ха-ха! Вона їм і води холодної винесла. Полила на руки, щоб умилися. Бо всі ми були як чорти – курява, піт ручаями!.. Ну, усі й отруїлись. Від’їхали кілометрів десять від села, а танк раптом убік, у поле, у пшеницю, і став. Ми туди, а вони всі готові! Мед отруйний… Скільки разів таке було – труїли наших хлопців-росіян… А ви в Кам’янці бували?