– Не тільки бував, а й малював фортецю…
– Хоп! Це ж моє рідне місто! Ах, яка там стара фортеця! Восьме чудо світу…
Тут я, дурень, зрештою, докумекав, що цей веселун із металевим чекістським значком на дорогому, але пожованому костюмі, – славнозвісний пісатель-чекіст – Владімір Павловіч Бєляєв. Мені про нього Вітасик Коротич із якоїсь веселої нагоди розповів таку історійку. Одного разу, поки його «собутильнік-галічанін» їздив пізно ввечері на вокзал за пляшкою, він почав приставати до жінки господаря. Хоч чоловік у неї і був алкаш, Бєляєва вона не схотіла й добре штурхонула. А в кишені в Бєляєва був пістолет зі знятим запобіжником. Ну, він вистрілив, і куля потрапила у велику судину стегна. Побачивши, що дама вся в крові, Бєляєв чкурнув геть… Ту жінку ледь урятували. Ну, Бєляєва хоч як він і не був потрібен гебістам у Львові, а довелося відкликати до Москви. У Москві за очі його іменували: «Стреляющий член Союза писателей».
Поважний усе колупав свій калач і облизував вінце склянки з кефіром, не пив його. До речі, знамениті московські калачі подавали тільки з 16-ї години.
З’явилася Шурочка з тацею й поставила спочатку Бєляєву його замовлення – карафку горілки та залізну миску-казанок з гарячим паруючим наїдком і ще на блюдечку повздовж розрізаний солоний огірок.
Бєляєв швидко схопив карафку дивної форми, радше схожу на лабораторну колбу, і націдив собі у фужер горілки. І так само швидко-швидко, дрібними ковтками випорожнив фужер, звів очі на перенісся. Хукнув. Схопив огірок і пожадливо захрумав. А тоді заходився сьорбати паруюче наваристе хаші. Рухи його сповільнювались, жовте обличчя рожевіло й сяяло щирою радістю. Сьорбаючи хаші, він водночас зиркав і на двері, і на мене. Між двома ковтками видавив:
– А біля Дністра бували?
– Авжеж. Малював там залишки вежі на скелі…
– А тоді це був кордон, – до мене. А тоді до монументального: – Я часто туди за завданням редакції виїздив. По-українськи газета називалась «Червоний кордон», так ми її всі називали «Червоний гандон».
Бєляєв підібрав ложкою залишки пахучого хаші, ковтнув і полегшено видихнув на повні груди.
І зразу ж де не взялася Шурочка й поставила солянку по-донському з осетриною, запах, дорогі екс-товариші, багатий і оптимістичний! У моїй «жируючій» Україні (як думали, а часом і бовкали недоспиті мої колеги по гуртожику) таких наїдків в «Енеї» не готували й не подавали. І література в нас була колгоспна (не плутайте й не ображайте хуторянську!), і кухарі колгоспні, і крадії колгоспні… Усе робилося відповідно до нашої національної традиції… «Люди не свині – усе поїдять»…
Бєляєв заходився пожирати перш за все чорні й зелені оливки, що так хитро визирали з оранжево-рожевого розчину. Він їх поволі об’їв, обсмоктав, виклав кісточки на край тарелі, на якій стояла миска з солянкою. Випив другий фужер і накинувся на перше.
Тут і мені Шурочка догодила – поставила сталевий казанок із м’ясним бульйоном. А в ньому плавало зварене до синього круте яйце.
Усипав я у гарячий бульйончик дрібненькі сухарики. Хоча в меню їх називали «грінками», були просто дрібними сухариками і подавались на окремому блюдечку.
– Ви що малюєте? Ви ілюстратор?
– Так. Графік. Можете подивитись – у мене все з собою… – і я потягся до своєї мандрівницької торби.
Та він мене спинив, піднявши товсту долоню й примруживши око та хитро усміхаючись:
– Розслабимось після першої страви. – І він обернувся до Шурочки, яка в потрібну хвилину проходила повз нас.
– Шурочко! Зробимо дубль, як кажуть кіношники. І огірочок!..
Я зігрів свої нутрощі гарячим м’ясним бульйоном та потроху хрумав «грінки». Тоді ще в мене було стільки зубів, що міг і похрумати.
Бєляєв тим часом повторив і фужер, і огірка, і ми «розслабились».
Я витяг гравюрки, серед них і руїни вежі у Жванчику. Бєляєв переглянув із цікавістю і відкрив, наче карти, нашому поважному сусідові. Але той тільки зиркнув, руки ж не простяг, щоб узяти. І Бєляєв мені повернув.
– Які там місця гарні! Дністер, Збруч, Смотрич, стара фортеця!.. А ви на Личаківському були?
– Ні, не був.
– А дарма! Такого цвинтаря можна собі тільки уві сні побажати. Я туди всіх своїх гостей водив. Усі були в захопленні!
Поіменно він не назвав, кого він водив по цвинтарю. Але про одного з його гостей я довідався вже після смерті Бєляєва, і – «гостя». Тим гостем був дуже відомий московський літератор – Юрій Нагібін.
То ось що пише Нагібін у своєму щоденнику, досить відвертому, досить скандальному, про відвідини Личаківського кладовища 1959 року: «Во Львове в день, точнее, в ночь приезда ходил со своими спутниками и с В. Беляевым на знаменитое Львовское кладбище – “второе в Европе”»