«… Шофер такси, везший нас на кладбище, рассказывал страшные истории о бандеровцах, которые бесчинствуют среди крестов и могил: грабят, насилуют, убивают. Никто нас не ограбил, не изнасиловал, не убил, хотя вели мы себя довольно шумно: пили коньяк на могиле Ивана Франко и той девушки, что умерла на ложе в первую брачную ночь. У часовни, хранящей прах Бачевского, знаменитого фабриканта ликеров, мы сделали еще один привал и были замечены милиционерами. Нас разделяла кладбищенская решетка. Милиционеры поглядели-поглядели и пошли от греха подальше. А мы в другом глухом конце кладбища перелезли через ограду и вышли на окраину города…»
З цього ж «Щоденника» Нагібіна я узнав, чому Бєляєв не назвав Нагібіна, бо, як не крути, то був найзнаменитіший із Бєляєвських гостей. Адже як своїх найлютіших ворогів у СП СРСР Нагібін згадує літчекіста Аркадія Васильєва та Ільїна (генерал ГБ, який керував усім балаганом у СП СРСР). І отой самоповажний і монументальний, блідий, аж прозорий, як свічковий стеарин, – то був сам Аркадій Васильєв. Я тоді про це не здогадався. Його книжок «Есть такая партия!» та «В час дня, ваше превосходительство» я не читав і, відповідно, портретів його не бачив. Із ким я обідав, довідався від Миколи Васильовича, коли подав йому словесний портрет монументальної людини зі значком почесного чекіста. Микола Васильович колись учився в дипломатичній школі, а потім працював, як тямуща людина, у різних видавництвах. І він досконало знав кухню правління СП та московської контори. Знав він і всіх чекістів, з якого вони роду і якої віри.
Поки ми з Бєляєвим не одержали другу страву, він почав розписувати Личаківський цвинтар. Не пам’ятаю його розповіді про «цікавинки» львівського некрополя, бо не люблю кладовищ. Не ходжу туди з власної волі. Тому й не запам’ятав, що він мені з «Аркашкою Васильєвим» (так у Нагібіна) живописав, поки не дійшов до госпіталя, у якому він по блату лежав. І друзі, які його туди влаштували, принесли йому вірменського коньяку. Ну й він, Бєляєв, пригостив своїх однопалатників.
– Як хороше ми тоді прийняли! Зовсім по грамулечці, але який ефект! Усіх коньячок поправив. І тоді один наш сусід, досить мовчазний чоловік, чи такий він був у житті, чи так на нього госпіталь подіяв, відчувши піднесення, і каже: «За цей прекрасний вечір ви, всі присутні, одержите від мене подарунок – кожному з вас я закріплю місце в найкращій дільниці Личаківського цвинтаря!» Хоп! Ми там всі просто попадали – він, виявляється, був директором Личаківського цвинтаря! Хоп! За мною й досі на Личаках те місце зарезервоване! Я телефонував друзям, вони перевірили – місце за мною…
Бєляєв ще прожував півфужера оковитої і заходився нищити бефстроганов. Та раптом він робив перерви, завмирав, наче прислухався, як там наїдок просувається по шлунково-кишковому трактату (з відповіді одного мого знайомого студента медика на екзамені з фізіології). І тоді він починав гуторити про свої львівські справи.
– З Личаками була пов’язана одна історія з нашої оперативної роботи. Ми одного нашого хлопця, він місцевий, гуцул, на прізвище Цицик, лишили «мертвим» у тюрмі. Тоді якраз був наліт німецької авіації й вони розбомбили частину камер. А він, Цицик, у той час «сидів» у в’язниці. Як наліт німецький скінчився, ми знайшли підходящий труп і одягли його в Цициків одяг. Той небіжчик був дуже схожим на Цицика. Ну а щоб не можна було ніяк розібрати, чи він, чи не він, наші хлопці довели голову загиблого до повної кондиції. Отак! Як же німці прийшли, там такий шухер піднявся – загиблих від німецьких бомб виставили як жертв терору НКВД. Відповідно гестапо й націоналісти знайшли документи в кишені «Цицика» та поховали його як жертву жидо-большевицького терору на Личаківському цвинтарі. А наш Цицик тим часом на повну силу працював для органів. Цицик, скажу вам, був феномен! Не було баби, яку б він не міг задовольнити! Яку завгодно міг довести до нестямства. От хоча б такий один штришок. Десь перед війною приїхала в Польщу одна знаменита танцівниця з острова Таїті. Ні, не фальшивка, як Мата Харі, а справжня темношкіра. І обличчя, як і належить таїтянці. Ну й темперамент, відповідно, – тропічний. Усі чоловіки там просто показились. Черга до неї аж стояла! Кого там тільки не було – і міністри, і адвокати, і полковники, і артисти, і художники!.. І всіх вона задовольняла, але от її, видно, що ніхто до екстазу не довів. Коли тут з’являється звідкілясь наш Цицик. Щось він там у Варшаві вивчав, був студентом, чи що… І якось вона вгледіла Цицика, і зразу ж із ним закрутила роман, і нікого до самого кінця гастролей не приймала!..