– Ага, так ото про могилу нашого Цицика. Тільки ми звільнили від загарбників Галичину, Цицик зразу до Львова повернувся. Йому кажуть: «Тобі мати на Личаках пам’ятник поставила». Він страшенно розсердився й наказав свою могилу зруйнувати. А дарма, бо потім його вже на Личаках не змогли поховати. Якби не зруйнували його могилу, то й поховали б на Личаках.
– Його застрелили бандерівці?
– Так якби! У нього була одна дівчина. Місцева, але теж із наших. Не дівчина – картинка. Груди – монету поклади – не впаде! Брови – воронове крило! Очі отакенні, блакитні, як озера! Губки – коралові, зубки – перлини! Ну, він її потягував потихеньку, щоб її шеф не знав. І хоп! Одного разу вони значить таємно побачились і під час любощів… скліщились! Щось їх злякало. Якось вони доповзли до ванни. А там чи сил не вистачило, чи не могли нормально рухатись у ванні, коли гарячу воду пустили, а тільки вони обоє у ванні й захлинулись! От така страшна смерть… Що їх налякало, так ніхто й не зміг розібратись…
Бєляєв смакував свій бефстроганов, а я з великою насолодою оббирав тугу й ледь солодкувату смажену м’якоть наваги з її тригранного архаїчного хребта.
Добре тоді годували в Центральному домі літераторів – навіть комплексні обіди з 13-ї до 15-ї були насолодою душі за биті копійки. От хоча б мій, найдешевший, обід із бульйона, наваги та яблучного кисілю тягнув десь копійок на дев’яносто. Ну, платив я один карбованець і десять копійок. На чай треба було обов’язково. Без цього було не можна. Хоча такі, як «Аркашка Васильєв», могли й не давати на чай. Але це стосується класової свідомості й чекістської гордості.
З яблучним киселем я швидко впорався, бо хотілось подивитися нову виставку гравюр на Волхонці. Бєляєв же доколупував рештки свого бефстроганов.
Ми люб’язно покивали один одному, і я поспішив із монументального приміщення ресторації ЦДЛ.
Минав час, і я дуже рідко згадував той обід та патетичну декламацію Бєляєва про галицькі жахи.
Аж ось настали дні декоративної самостійності. І попливли з-за бугра зграйки стареньких вигнанців подивитись, як тут майорять жовто-сині стяги. Дуже вони зраділи й радіють, здається, і сьогодні, бо думають, що який прапор, така й влада. Так от такий один галичанин, гарний лікар і щирий патріот, розповів мені про той день, коли зайшли німці й відкрили браму в’язниці. Тоді ще гімназист, він побачив у купі трупів останки свого замордованого гімназійного товариша.
– А може, причиною смерті був вибух бомби?
– Я тоді ще не був медиком, але відтяті кінцівки, виколоті очі, проколені багнетами груди я не міг сплутати із ранами від вибуху. Пошматованих вибухами бомб і снарядів ми за кілька днів війни побачили більше, ніж треба.
Отут я й згадав «оброблений» енкаведистами труп «Цицика».
А оце нещодавно прочитав дивовижний у своїй відвертості й плутаності «Щоденник» Юрія Нагібіна. Запис за 1959 рік: «Знакомство с Владимиром Беляевым, детским писателем, темнейшим человеком. Бесконечные рассказы о всяческих жесткостях. Повешенные, сожженные, ослепленные, разорванные между двух берез, ущемленные в расколотых топором пнях, подстреленные из-за угла, изнасилованные, зарубленные топором и шашкой – обычные герои его устных рассказов. Неважно живет человечество, особенно на окраинах, на стыке границ, всех тут тянет в разные стороны, у всех зудит в одном месте».
Після цього запису за 1959 рік почало мені муляти й не давати спокою те видіння смачного та дешевого обіду в Центральному домі літераторів восени 1971 року.
Поки оце в останні дні поганого й непривітного літа 1997 року не кинув усіх нагальних справ «для живота свого» та сів описувати те, що запам’ятав про зустріч із літчекістами за обіднім спілчанським столом.
Були там іще всякі «людішки», але такого усміхненого й радісного, як оцей, «зозулин син» України, не було й одного. Усіх там щось мучило, усім щось муляло, усім хотілось комусь дерти горло й шматувати на дрібні окрушини. А цей радів і сяяв…
Книга Маркізи
Хто б і що б не говорив, але «Бєлокамєнная» – місто справді величне й незбагненне.
От станеш спиною до рожево-золотавої висотки, будівлі грандіозної та прекрасної у своїх керамічних шатах. Стоїш і віддихуєшся після черги. Але віддихуєшся з радістю, бо дістав за один раз аж чотири пачки індійського чаю! Пам’ятаєте, такі пачечки зі слониками? Цей чай справді був хороший і його можна було пити. А тому, що чай був розфасований не де-небудь, а саме у «Бєлокамєнной».