Стояти тут під висоткою в невеличкому парку дуже цікаво, бо видно всю неосяжну площу «Восстанія». По ній мчать і мчать в обидва кінці машини. Їх стільки й вони так чадять, що аж наче юга здіймається над асфальтом, ніби струменить прозора вода.
Потім машини враз наче перечепились із розбігу. Завищали гальмами. Стали. Отут усі починають поспішати, щоб швидше дістатися на той чи на цей бік. Через Садове Кільце можна перейти або ліворуч, або праворуч. Якщо ліворуч, то потрапиш просто на вулицю Герцена. Отут, де Герцена впливає у площу «Восстанія», стоянка таксі. Часом на стоянці можна побачити та-аких літературних людей, що аж дух перехоплює! Це буває тоді, коли в Центральному домі літераторів трапляється якесь офіційне ревище або якась тусовка з переглядом кінофільму. Тоді раптом із мороку несподіваної віхоли може об’явитись супербард – сам Булат Окуджава. І нестиме він цупкий паперовий кульок, притисши його до грудей, наче немовля. Товстий коричневий папір ховає вміст кулька. Лишень виткнувся кінець товстого темно-зеленого огірка. Що огірок парниковий – свідчить зів’яла, але яскраво-жовта квітка на кінці пуп’янка. Кульок із наїдком Булат Окуджава купив у якомусь із буфетів ЦДЛ.
Можна і у свій кульок щось узяти, якщо він непрозорий. Найзнаменитіший бард-менестрель дріботить повз вас, утягнувши голову в плечі під захист відвернутого комірця. Та тільки ви озираєтесь, щоб подивитися на знамениту людину, як вона зникає в утробі таксі. А таксі з місця стрілою мчить у раптову віхолу кінця московського квітня.
Не встигаєте ви дотьопати по вузькому хіднику до вимріяних дверей ЦДЛ, як віхола вщухає, і за мить на асфальті на ваших очах бліднуть плямки від розталих сніжинок.
Якщо день чи вечір там, то черговий стоїть усередині або в тамбурі між дверима, або неподалік від входу. А якщо якесь гульбище чи товкотнеча ідеологічна, тоді з’являється молодша й м’язистіша підмога. І розташовується вона знадвору, біля важких дверей на вузькому хіднику. Вишкіл прекрасний у чергових: якщо хтось із них цікавився моїм квитком при вступі до вертепу, то вже вдруге не питав моєї ксиви. Навіть і рік чи два потому не зупиняли. У гардеробі теж були ті ще кадри. Особливо мене діставало, коли вони вискакували з-за дерев’яного бар’єру й настромляли на мене мої замизкані лахи. Одягався я завжди погано. Але в Москві на це люди не дуже звертали увагу. Як зараз – не знаю…
До ЦДЛ можна будо ще зайти з вулиці Воровського. Для цього треба перетнути Садове Кільце далеко праворуч. Перебігаєш через дорогу, і вистрибуєш на хідник, і потрапляєш у затінок високого темно-сірого товстостінного будинку. Вікна цієї установи заліплені шаром пилу, то думаєш: там у кімнатах – ніч.
Але ні. Навпроти, через вулицю – відкрита брама на подвір’я Спілки. У глибині подвір’я серед сіро-зелених хирявих яблуньок, над завжди зеленими лавочками, сидить «зеркало русской революции», бо ця садиба – одна з маєтностей роду класика в «Бєлокамєнной».
Праворуч і ліворуч одноповерхові будівлі панських пахолків. Їхні низенькі вікна й запилені та заляпані ще гірше, ніж у того великого й таємничого будинку на розі навпроти.
У правій будівлі редакція одного дуже хорошого журналу. Там пожаліли мене та й надрукували мою гравюру. І мали клопіт: через чотири дні з Києва прийшов лист з однієї контори. Пропонували пояснити, чому журнал пропагує саме мене, а не когось достойнішого.
Так от – московська дивина – якщо ти в редакції, то бачиш не тільки тих, із ким розмовляєш, а й тих, що по вулиці ходять. Он хоча б – із Будинку актора та кіно виходить високий сутулуватий добродій. Це теж знаменита особа – чекіст, кіносценарист і керівник Вищих сценарних курсів – сам товаріщ Маклярскій. Попереднього року я вступав на ці курси. На Україну була квота – дві стипендії… Я не знаю, хто, крім Василя Стуса, був моїм конкурентом. Їхні сценарії не пройшли навіть першого туру. А Василя ще в Києві гебісти пригальмували. Він сам мене спинив на Хрещатику десь на початку вересня й розповів про це. Отож поїхав я один на два місця. Та ще й повіз із собою два сценарія… Куратор курсу Н. Є., жінка одного полковника ГБ, якось після обіду у ЦДЛ довірливо сказала: «Не показалісь ви ні Єрмашу, ні Маклярському… Рєшілі, что с вамі будут проблеми… Ну, і взялі етого… по просьбе… Тєпєрь возніклі сложності». Отак той набір сценаристів був без українців, але Спілка гроші на курси виділяла… Узагалі Маклярський зрідка ходив обідати в ЦДЛ. Але інші клерки з його курсів мали прикріплення на комплексні обіди.
Вхід до Центрального дому літераторів із Воровського був незрівнянно імпозантніший за центральний вхід на Герцена. Праворуч і ліворуч від сходів така кована, кручена огорожа та ще й фарбована чорним лаком. Важенні фігурні двері теж чорні. Тут інша доба, доба царська. Ця частина ЦДЛ – рештки палацу князів Алсуф’євих.