У залі офіціантки зісмикували брудні скатертини – готували столи до правдивого ресторанного буття. З четвертої години все було солідно, смачно й дорого. І серветки були вже не паперові смужки в пластикових вазочках, а лляні, кручені в пірамідку й поставлені біля приборів.
За першими дверима із зали був бар. Як виходиш із зали, то стійки ліворуч. Праворуч від проходу стояло попід стіною два чи три столики. І за ними завжди сиділи люди, схилившись одне до одного, ніби змовники із німого фільму. Я не пам’ятаю, щоб у барі колись було пристойне освітлення. Завжди неприємні сутінки. За баром наче якийсь закапелочок, а може й ні?..
Далі ліворуч був буфет із буфетницею Беллою, яка з радістю виправляла мене, коли я говорив: «лящ», на «лєщ». На буфет налізає чимала черга. Спраглі літератори прагнуть кави, сигарет, вина та бутербродів… Я швидко минаю знайомі, але особисто мені невідомі, «ліца». Покійний лірик Коля Рубцов писав: «Этот город знакомых лиц. Ах, как много знакомых лиц, желающих опохмелиться. Ах, как мало знакомых лиц, желающих опохмелить!»
Ще двері, ще прохід. Поки, нарешті, не спускаюсь по сходах у «підземелля». І тут різні двері. До туалету мені не треба – кава ще не подіяла. Тому вирішую зазирнути до нижнього буфету. Якщо черга невелика, то візьму щось до вечірнього чаю. На жаль, черга велика, і в черзі жодної знайомої.
Тому я обходжу шинквас ліворуч і потрапляю в короткий коридор. Він якийсь світлий, наче муніпуляційний кабінет у поліклініці. Може, тому, що з низу до гори обкладений білими кахлями. Ну, звичайно ж, такої чистоти, як у поліклініці, тут смішно чекати. Плитки білі, та замизкані… Зворот ліворуч – світлий, кахльований вузький коридор. Кахлі тут ще брудніші, але лампочки потужніші. У кінці коридору стрімкі сходи вгору… У коридорі – жодної персони. Кожен мій крок б’є відлунням.
Підіймаюся крутими сходинками до світлих дверей.
Відчиняю двері й виходжу на стик двох коридорів. Ні, трохи не так. На початок коридору до якогось-такого вестибюлю. Коридор, у якому кабінет Олександра Оврамовича, завертає від мене ліворуч. Проходжу туди. Потикаюсь в одні двері, другі, треті – ніде не видно його, тим паче, він сказав, що сидить один. Розгублено спиняюсь, озираюсь на всі боки й раптом бачу – он де вони, ті зачакловані двері сховались одразу за виходом із підземелля в такому собі невеликому закуточку.
Стукаю до дверей, але ніхто не відповідає. То я тоді просто відчиняю їх і потрапляю в тамбурчик. У другі двері теж не стукаю – відчиняю.
І бачу: унизу біля великого столу сидить мій шанувальник Олександр Оврамович і щось мудрує з люлькою. Колупається шильцем. А перед ним розкрита коробка тютюну «Амфора». Аромат від тютюну медовий, райський!
Спускаюсь до кабінету, а привітний господар уже вислизнув з-за столу. І поспішає мені назустріч.
Привіталися, трохи посиділи біля столу, поки Олександр Оврамович поскладав до пуття свої люльки, шильця, коробки з тютюном та сигарами різних розмірів і кольорів.
А тоді вже ми встали й неквапно посунули попід стінами, бо на всіх стінах висіли краєвиди. На них були відтворені пори року в усіх проявах. Одні й ті ж місця повторювалися, але в різному стані… Особливо мені сподобалися кілька етюдів молодого березового гаю в справді золотих шатах. А ще чудовий мотив першої зелені на старих вербах над лісовим струмком… Або це були місця коло його дачі, якщо вона в нього була, або це угіддя санаторію, куди він рік у рік їздив.
Коли я справді уважно оглянув усі етюди, то ще раз повернувся до тих робіт, що мені сподобались…
У кінці візиту я зрозумів, що на господаря справив найкраще враження не тому, що не критикував його роботи, а тому, що звернув увагу на найкращі етюди та ще й витлумачив, чому вони гарні. Ага! На додаток: на жодному етюді не було й натяку на людську поставу.
Після цього знайомства ми з Олександром Оврамовичем час від часу зустрічалися на обідньому тирлі вже як добрі друзі. Олександр Оврамович особливо мене про мої справи не розпитував. Так, усяку дещицю, такі легенькі, швидкі ударчики лівою, як кажуть у професійному боксі – «удар поштаря». А за тим може бути нищівний прямий правою… Це так, тодішні мої роздуми та відчуття…
Коли я часом припізнювався й поспішав до столика з Юрієм Сергійовичем та Вітьою, то Олександр Оврамович тільки вітався зі мною легким покивом сивої округлої голови.
Якщо моїх постійних співбесідників не було в залі, Олександр Оврамович легким порухом руки кликав мене до свого столика. Звичайно, при вільному місці.
Його сусідами за столиком завжди були підстаркуваті, поважні та сумні, як круки, дядечки в чорних костюмах. Олександр Оврамович у спекоту приходив не тільки без піджака та краватки, а й у тенісці. Тоді було видно, що за молодості мав атлетичну статуру. В один із таких обідів Олександр Оврамович запросив мене подивитися нові етюди. Їздив на вихідні в санаторій до дружини. З дружиною були проблеми: то вона вдома хворіла, то до лікарні лягала.