Олександр Оврамович був у доброму гуморі – написав етюд хороший: тендітне травневе листя на чорно-смоляному гіллі вільхи. Мені і мотив, і виконання справді сподобалися. Але я зробив паузу. Олександр Оврамович схилив голову і занепокоєно-питально підвів праву чорну брову. Тут я вперше побачив, що Олександр Оврамович напружився. Я не став тягти, щоб не напружувати задаремно людину. І сказав, що етюд – справжня удача. Ну, звичайно ж, і обґрунтував це. Олександр Оврамович вмить розслабився й вдоволено посміхнувся.
– А ви що робите зараз?
– Дівчат країни нашої змальовую…
– У вас із собою щось є?
– А як же! – і промекав: «Omnia mea mecum porto», та й поліз до своєї торби по альбомчик із капшучком, у який я складав готові роботи.
Але тут тихо рипнули двері, і на східцях постав високий ставний офіцер. Олександр Оврамович показав мені рукою на найдальший від столу стілець і ласкавим голосом люб’язно попрохав:
– Якщо можете, зачекайте, будь ласка.
Поки я пересідав на другий стілець, офіцер ступив до столу. Розстібнув лискучий шкіряний планшет. Витяг із нього великий конверт.
Олександр Оврамович вправно зламав усі п’ять сургучних печаток. Одним порухом висмикнув сурову нитку. Розвернув чотири кути цупкого паперу і витяг звідтіля листок. Уважно прочитав, згорнув лист і вклав його назад до конверту. Мов ілюзіоніст – невідомо звідки – видобув циганську голку із суровою ниткою і прошив усі чотири клапани цупкого конверту. Рідким сургучем зробив п’ять ляпків по кутах і в центрі на вузлі ниток. Розписався у якійсь книзі, яку йому подав офіцер. В одну мить і лист із печатками, і книга зникли в лискучому планшеті.
Коли за рожевощоким атлетом рипнули двері, на якийсь час у кабінеті настала неприємна тиша.
Олександр Оврамович натовк у люльку пахучого тютюнцю, клацнув запальничкою й посмоктав цибух. Випустив хмарку блакитного диму та просвітлішав лицем. Тут я й підніс йому свої аркуші з моїми екзотичними «ню».
Олександр Оврамович неквапно переглядав аркушики з голенькими азіатками. На якомусь одному, дуже вже чуттєвому, щось проказав по-литовському.
Я на це аж ніяк не зреагував. Це, значить, була «проверка на вшивость» щодо моїх «балтійських коренів». Певно, він сказав щось таке, що коли б я знав литовську, то обов’язково мав би якось та зреагувати. Ну, хоч найменшим якимось знаком, порухом, а чи виразом очей.
Олександр Оврамович тепер почав переглядати малюночки у зворотному напрямку. Деякі відставляв на витягнуту руку, деякі розглядав зблизька. Роздивляючись один, виголосив щось патетично знов литовською та без паузи перейшов на «общєпонятний».
– Ваші малюнки нагадують мені малюнки з однієї трофейної книги.
– ?!
– Від партизан прийшла радіограма, що ліквідували двох штабістів і захопили портфель із картами, паперами. І ще в тому портфелі була старовинна книга в дорогій сап’яновій палітурці із золотим тисненням. Я зразу ж доповів нагору. І мені ж дали наказ – підібрати кмітливих хлопців і відправити літаком та доповідати про хід операції. (Отут у мене прогалина в пам’яті: чи сімох чи вісьмох десантників надіслали в партизанський тил?) При десантуванні одного вони загубили. Інші швидко знайшли партизанів і одержали від них портфель у повному порядку.
– І ви тоді за ними вислали літак?
– Так і вислав… Самоходом добирались до своїх. Як на активізацію бойових дій і зміну лінії фронту, то один із групи швидко дістався до наших позицій. Мені із «Смершу» зателефонували. Я ж, відповідно, повідомив. Мені – за портфелем вислати літак.
– А десантник?
– У свою частину він добувався сам… Мені доставили портфель. Я перевірив, чи все там, про що сповіщали партизани. Усе наче було на місці…
– І книга?
– Книга була загорнута в парашутний шовк… Подивився я ту книгу. Усі сторінки цілі, ніде ніяких ушкоджень, ніяких плям. Доповідаю нагору. І зразу ж прибуває до мене фельдкур’єр і забирає книгу…
– А портфель?! А карти, а документи?!
Олександр Оврамович посмоктав цибух, солодко затягся запашною «Амфорою». Від насолоди примружив очі й пильно подивився мені просто в лице. Чомусь мені здалося, що це погляд вартового, що перевіряє перепустки.
– Нагорі німецькі карти були ні до чого…