«А кому, крім Берії, була потрібна книжка з голими бабами?»
– Книгу забрав Лаврентій Павлович?
Олександр Оврамович ще затягся духмяним димом і, показуючи на старий етюд весняних вербичок, запитав мене:
– Так ви, Юрію Григоровичу, кажете, що мої вільхи не гірші цих вербичок?
– Обидва етюди дуже вдалі! Я тільки можу позаздрити, що ви знайшли такий чудовий мотив…
Тут ми трохи поговорили про краєвиди Левітана, Куїнджі та Кустодієва. Я ще йому порадив сходити до Пушкінського музею та подивитись малих голандців та Поля Сезанна, яким я насолоджувався при кожних відвідинах музею, бо тільки тоді почав по-справжньому його розуміти.
Уже прощаючись, я спитав, як же називалась та книга?
– На титульному аркуші, я запам’ятав, було слово «маркіза». Розкішна книга. От що дивно: непристойні малюнки, а враження дуже солідне.
– Так ця книга була для Лаврентія Павловича?
На це моє питання Олександр Оврамович відповів так:
– Я там ще одне хороше місце запам’ятав. Просто не було вже часу – треба було ще з дружиною посидіти. Вона без мене сумує. Це місце або в цю неділю, або в ту неділю попишу.
Тут я остаточно усвідомив, що мені й так багато розповіли, і більше розпитувати про книгу не можна, та й годі!
Коли я повернувся до Києва, то один мій добрий знайомий повів мене в гості до Сігалова. У його прекрасній колекції, окрім живопису та графіки, були й дорогоцінні книжки. І коли я почав уголос захоплюватись кількома малюночками Сомова, що висіли на стіні під склом, Давид Лазаревич люб’язно провів мене в другу кімнату і витяг із шафи книгу в зеленій палітурці.
– Це книга «Маркізи». Ви не бачили раніше? Вона видавалась німецькою і французькою мовами. А малюнки у двох варіантах. Одні з геніталіями. Другі – закамуфльовані. Ще були авторські примірники…
Певно, та трофейна «Маркіза» була багатою сап’яновою кузиною цієї охайної книжечки.
Тепер я мав певне уявлення за чим контора Лаврентія Павловича посилала літак за лінію фронту й поклала кількох бравих десантників.
У тому, що старалися для Лаврентія Павловича і народні месники, і вишколені диверсанти, я був переконаний повних 29 років від нашої тихої бесіди в одному з літературних бункерів ЦДЛ. І геть не сподівався, що буде продовження тієї байки бувалого чекіста. А сталося ось що: в одного великого книголюба побачив я цікаве московське видання «Тайная жизнь генерала Судоплатова. Правда и вымыслы о моем отце». Написав її Андрій Судоплатов. Потім я цього Судоплатова бачив кілька разів по телику. Час від часу він з’являвся в передачах про «славных бойцов невидимого фронта». Такий собі імпозантний чолов’яга. Мені здалося, що на татуся він не схожий. Його старий був наче мізерніший, мав дрібніше тіло. Хоча, може, це тому, що побував той спец Луб’янки (по мокрих справах) у таких «холі і мялі», що дух перехоплює! Ага, треба завершити про схожість. Здається, що він більше схожий на свою матінку. А матінка його теж не проста собі жіночка – Емма Карлівна Каганова-Крімкер-Судоплатова – була з команди першого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича. Він її привіз із Білорусії, звідки він і сам приперся. Кмітлива молодичка швидко перейшла на чекістську роботу в Харкові, тодішній столиці Радянської України.
У Харкові «ей доверили руководить деятельностью осведомителей в среде украинской творческой интеллигенции – писателей и театральных деятелей»… Ну, якого там смолича чи пугача вона завербувала, мені невідомо. А от нашого Ваню Кудрю це вона проти націоналістів натаскувала й до оперативної роботи готувала.
Та повернімось до самої книги. Багато про що в ній можна прочитати. Ба’ й побачити. Я навіть добрих знайомих здибав – такий дует цікавий: «Жюль Жаспар с женой». Жюль той старий, висотаний, ну а «жена» – соковита мододичка в крислатому капелюсі.
І ця «жена» – ніхто інша, як наша елегантна Таїсія Павлівна Жаспар. Знала французьку, італійську та ще дві китайські – пекінську й шанхайську. І дуже полюбляла всякі бабські цяцьки з камінчиками. Через ті камінці, щось не поділивши, одного золотаря-аматора на нари спровадила… Я з нею частенько в Спілці художників зустрічався та в Художньому комбінаті. Мені давали роботу поважче й подешевше: кольорові гравюри. А Таїсії Павлівні та іншим ліпшим людям чи просто своїм корефанам – літографські портрети для різних установ. Бачу якось – наша елегантна Таїсія Павлівна мусолить по камінчику літографському масним чорним олівчиком. Комусь кучері вимальовує. Чи то Зої Космодем’янській, чи то Лізі Чайкіній, чи, може, й Павліку самому Морозову. І на пальчику в неї зблискує сапфірчик (ну, аж ніяк не менше двох каратів). У платиновій оправі.