Ось таку історію розповів у своїх мемуарах чекіст-«невозвращенец» Орлов (Фельдбін). Тепер усе складалося докупи: книга «Маркізи» з ілюстраціями Сомова і альбом порнографічних малюнків, виконаних «известным дореволюционным художником С.» Тепер не було сумніву: я помилявся! Не для Лаврентія була зелена сап’янова книжка. Для самого «хазяїна» старались лицарі Луб’янки.
Отак, урешті-решт, розгадалась еротична загадка, яку мені загадав Олександр Оврамович двадцять дев’ять років тому у своєму бункері, просякнутому пахощами різних сортів тютюну. Коли він розповідав мені про десант за книгою, уважай, минуло двадцять років від смерті «хазяїна». Та, проте, він не міг виказати «батька всіх дітей»! Чому він не сказав мені? Тому, що я був не з «кодла»? Але ж саму історію розповів!.. Для мене це загадка про мене самого. Бо коли я був молодий, то мені такі «фокуси» час від часу видавали дуже вже несхожі люди, що тільки озирайся на всі боки та зникай мерщій!.. А потім – як обтяло: ніхто нічого не розповідає… І ще одне питання: чи знав Олександр Оврамович про антикварну діяльність Паукера? Про кулю в потилицю послужливому Фігаро у звитяжному 1937 році, певно, що знав. Якщо Паукера судила Військова колегія Верховного суду, то Абрама Слуцького отруїли соратники-чекісти – латиш Штубіс (він же Заковський) та єврей Альохін (він же Смоляров). Слуцький доповідав Фриновському, а один із цих лицарів притис йому до обличчя ганчірку з якимось розчином, а другий штрикнув шприцем у руку. Слуцького прибрали тому, щоб його закордонна агентура не налякалася, що її опікуна репресували, а спокійно їхала в Москву для звітів. Для дуже й дуже багатьох агентів це була подорож до московського крематорію.
За якийсь час замочили в льохах Луб’янки і Штубіса (Заковського), і Альохіна (Смолярова), і самого ката Фриновського.
Кілька слів про Штубіса-Заковського. Син лісника із Курляндської губернії. Освіта – 2 класи Лібавського міського училища. Штубіс-Заковський був головним у «трійці», яка присудила до розстрілу 1111 в’язнів Соловків на відзнаку XX річниці Великого Жовтня.
Фриновський теж постарався для України. Він брав участь у ліквідації штабу Махна в Харкові 1920-го року, «в работе полевого штаба по ликвидации банды Тютюнника 10.21, в боевой операции по ликвидации атаманов Холодного Яра 09.22…».
А от про Смірнова (Глинського) я поки що нічого не взнав. Чи помстилися йому Паукер і його начальнички з Луб’янки за принциповість? Чи його, як підлеглого Абрама Слуцького, разом із іншими закордонними резидентами під час Великого Шмону відкликали до бази на Луб’янку. А там Смірнова який-небудь Петро Маго, товариш по ВКП(б), бо безпартійних до «исполнения» не допускали, шарахнув у потилицю з нагана. Казали люди, що Маго розстріляв 10 000 людей. Одержав за це два ордени Червоного Прапора й лише оглух на праве вухо. Професійне захворювання комендантів тих легендарних часів.
Дівчата нашої країни
Під час опалювального сезону батареї в моїй кімнаті аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було і приємно, і легко. У теплій кімнаті якось легше вмовляти гостей на жертву заради мистецтва. Гості до мене або самі підіймались, або я по них спускався на четвертий, жіночий, поверх. Одна з особливостей інституту, де всі вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачів з російської мови на інші, так і з мов республік на російську. Тому до моїх послуг, уважайте, були всі «дівчата нашої країни» (тобто СРСР’у). Хоча вони й були до моїх послуг, але… треба було з ними роззнайомитися, не наступаючи на мозолі їхнім фраєрам, зробити портрет, а тоді вже роздягати й малювати.
З тюркомовними дівчатами стосунки склалися чудові. Якщо делікатно й наполегливо вмовляти, то згоджувались.
Угро-фінська мовна група або без усяких там портретів і довгих умовлянь роздягалася, або навідріз відмовлялась. Подальші контакти були безплідні.
Кавказькі дівчата перший рік гуртувалися та тримались сторожко й агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокремити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилося запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далі портретів у перший рік навчання справи не просувались.
Та на другий рік навчання горянки наче показилися. Познаходили собі якихось напівкомерсантів чи напівбойовиків. Може, тому ці зелені горянки лягли під бойовиків, що майже всі вони хизувались шрамами, здобутими в джихаді… Одним словом, тут підходить імперський вираз: «Восток – дєло тонкоє…» Вони то милувалися зі своїми палестинськими федаїнами та лівійськими нелегалами, то ходили зі здоровенними синцями через усе «шамаханське» личко, то тікали від своїх комерсант-бойовиків і ховалися за ще не оприходуваних подруг, то гордо відкидали прохання про замирення своїх крутіїв. А потім, правда, через якийсь час самі ж до них і приповзали.