Так що мені нема чим хвалитися – горянок я не помалював.
Навіть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.
Якось я підіймався в ліфті разом із Фузою. Був я з гостинцями з ЦДЛ. В одній редакції мені трошки карбованців підкинули.
Не втримався й влаштував собі в буфеті ЦДЛ банкет – заливна осетрина, бутерброд із горбушею, пиріжок із яблуком і подвійна кава. Та ще й додому, здається, удруге у своєму житті, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузі:
– За годину приходь. Чаю вип’ємо… як буде час – помалюю. Добре?
Фуза, ніби на згоду, сіпонула гострим підборіддям і гордо вийшла з ліфта на своєму поверсі.
Як підійшов час, нарізав я на блюдечко скибочки ананаса й у похідну мисливську стопку націдив кубанської «Ізабелли».
Тут і Фуза пошкрябалась у двері.
Запросив до столика.
Фуза сильно потягла повітря своїм довгим носом. Чи то запахом ананаса, чи «Ізабелли» насолоджувалась. Узяла одну скибочку ананаса.
Аж тут хтось загорлав у коридорі, щоб я біг на кухню. Я полишив Фузу й вискочив до кухні – підгоряло моє тушковане м’ясо.
Коли впорався з каструлею та повернувся до своєї кімнати, двері були щільно зачинені.
Відімкнув замок і хотів зробити Фузі зауваження, що треба обережніше поводитися з цими підступними замками. Та вона щезла. На блюдечку не було ані скибочки, а порожня стопка лежала на підвіконні.
Коли ж я знову зіткнувся з Фузою в ліфті й сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженіло гарикнула мені в обличчя: «Я не продаюсь!..» І прожогом вискочила на чужому поверсі.
Потім, по роках, мої московські знайомі розповідали, що Фуза після закінчення інституту на Кавказ не повернулася. А пила й тинялася по гуртожитках у земляків. Як ото хтось із кавказців говорив: «Без вєсті пропавшіє на асфальтє…»
Та ще дурніша пригода в мене вийшла з однією дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колір шкіри, таке смоляне лискуче волосся й така туга постава, що я не втерпів і майже силою затяг її до себе.
Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може, двогодинних зусиль вистачило тільки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сиділа напружено, наче задерев’яніла. Стискала той бюстгальтер і не хотіла його кудись сховати.
Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збільшу цей сюжет для наступного, головного сеансу й собі полегшу роботу. Та не так вийшло – наступного дня відключили батареї. І коли я повернувся з лекцій, у кімнаті було прохолодно. Тому, поки не зігрілося від сонця приміщення, до дипломантки не підходив.
Аж ось і нагода трапилась – давали стипендію. Ну, підійшов. Щось вона була насуплена й ледь промимрила у відповідь на привітання. Мені б треба було відійти без зайвих слів, а я візьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.
– Ви мене образили!
– Я?! Та ні, вам і нікому про вас жодного поганого слова не сказав.
– Для чого слова? Мене роздягли – і це значить не образили?! Ми горді люди! Ми з негідниками не дружимо!..
Крутнулася й пішла геть. Отакої!..
Того самого дня опівночі спускався я пішки з сьомого поверху, бо ліфт відключили, до чергової. Роману стало погано із серцем і він попросив мене зателефонувати на «швидку».
Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились нарешті до медиків, настав мені час тьопати, ні, вибачте, це сьогодня тьопаю, а тоді – стрибати!
І наздогнав я десь між другим і третім поверхами нашого марксиста – Міхаіла Івановіча Зарбабова. Цей головатий недомірок зосереджено ступав на засмічені сходинки. На його коротких ніжках були чистенькі домашні капці з помпончиками.
Він уже вліпив мені трійку з марксизму. І її завізували й не міг її виправити на двійку, тому я не був коректний до його русофільської мімікрії та нагадав йому про це дуже чемно:
– Добрий вечір, вельмишановний Мікаеле Оганесовичу! – Він аж шарпонувся. Ну, я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав: – Що сталося? Ще хтось вам не склав іспит?
– А ну вас! Таке скажете! Іду до Р-ої, хай вона негайно зачинить вікно! І негайно припинить!
– А навіщо їй зачиняти вікно? І що вона має припиняти?