Я теж на пірсі не один день висиджував: малював сліпучо вохристі урвища берега та спалену на руде траву. Від прямого сонця піт виїдав мені очі. Та піти геть не міг – фіалкові гори, іржава трава, темно-малахітові тополі, смарагдові хвилі моря. Що не етюд, то задача.
Дівчинка нудилася й усе зазирала до мого малювання. Певно, тому на неї й цикала мати. Крім того, дівчині не давала спокою ще й здоровенна чи то дівиця, чи то молодиця. Висока, м’язиста, із зародковими пипками. Під якимись зеленими бікіні. Щоб зрозуміти, що вона кобла, не треба було великого розуму. І досвіду. Але мати цього геть не усвідомлювала. Навіть коли бігала за біляшами та випити пива, то лишала цю лесбіянку, щоб та назирала за дівкою.
Коли мати пішла черговий раз на базарчик, а дівиця-гусар залізла в парку воду, то дівчинка враз опинилася біля мене.
– Не боїшся позувати?
Покрутила головою: «Ні!»
Я схопив ящик із-під консервів з усім причандаллям і поспішив до елінгу в початку пірса.
Із сліпучого сяйва та спекоти ступили в сутінки й легку прохолоду. Льоха, Сан-Санич і кубанський козак Філіпович давили «анапульку» (Портвейн «Анапа», 0.85 л, міцність 19 %). Але закусь! – ставридка «з гар’ю». Мені слиною аж рота залило. Але запрошення до столу відхилив. Попрохав «діжурку» в аренду. Знав – корефани не підглядатимуть. По-перше, люди вони солідні, по-друге – три пляшки «анапульки». І перша в сезонi ставридка!
Філіпович поворушив тараканячими вусами і жестом римського оратора показав на двері. На дверях висів червоний трубчатий замок.
– Камуфляж, – пояснив Філіпович. – Там засувка. Тебе нема?
– Усе правильно. Мене тут нема!
Світло падало смугами через залізні штаби. Дівчинка сиділа на стільці. Спочатку зробив легесенький контур і почав проробляти руки та лице. Дівчина, зрештою, подивилась на мене. Перехопив погляд і показав мовчки, щоб спустила бретелі купальника.
Вона опустила очі на свої оголені пипки.
Надивившися досхочу, перевела погляд на попередню точку.
За якийсь час вона підвела голову й подивилась на мене. Я кивнув. І вона стягла купальник до лона.
– Та зніми вже зовсім…
Не дивлячись на мене, різко крутонула головою: «Ні!»
І зразу ж за дверима почувся голос її матінки. Голос верескливий, збуджений. А тріо пропитих голосів – баса, баритона і тенора – заспокоювали її.
Я дивився на важку засувку й переконував себе, що корефани вже одну пляшку заробили. Ураз за моєю спиною гуркнув стілець. Мені все стисло в середині. Обернувся – дівчинка, тримаючись однією рукою за стільця, виступала із купальника…
Пополудні був тільки Льоха. Тому пляшка дісталася йому одному. Коли пляшка була щедро почата, прибіг Філіпович. Щосили ворушив вусами й страшенно вирячав очі:
– Юрію Григоровичу! Я взяв сто!
– Не заливай, Філіпович. Ноги не витримають!
Тулуб у нього, як добра шафа, а ноги – як ніжки столика з тераси.
– Не віриш?! Пішли, покажу!
Чимчикуємо за елінг, де стоїть штанга та гирі. Філіпович, замість схопитись за гриф штанги, показує на даму під кручею. Я дивлюсь на товстенну, спечену до багряних пухирів, пляжницю.
– Присягаюсь, сто! Ми пішли й зважились… Вона трохи більше ста. Я тобі правду кажу, що взяв, а ти не віриш… Слухай, Юрію Григоровичу, намалюй мені її… на пам’ять… Ну, намалюй
– Далеко і, до всього ж, проти сонця.
– Еть… Шкода… Правда, у мене минулого сезону була це пікантніша дама… Сто двадцять… Але я взяв, хоч не вірила, що я щиро нею захоплений… Ця всього сто, але теж прекрасна…
Я в захопленні.
Коли мені трапляється перекладати малюнки тих років і я бачу той малюнок дівчинки, то не можу пригадати, як її звали і як ми з нею розпрощалися. А от у всіх деталях бачу, як ми стоїмо за елінгом і Філіпович показує мені свою пасію. І щоразу я аж здригаюсь, так чітко бачу чотири складки жиру замість шиї, грудей і черева.
Небога перекладачки
Як пам’ятаю, у той час Ігор Петрович більше за всіх крутився у Спілці. Делегації, гості, місця в готелях, машини, автобуси, квитки на всі види транспорту.
Я з Ігорем Петровичем був у прекрасних стосунках.
По-перше, Ігорю Петровичу дуже подобалися мої малюнки. Особливо голих дівчат. По-друге, він збирав книги на мистецьку тематику. По-третє, він встигав перечитати всю пресу й завжди був у курсі (дозволеному) усіх поточних справ. Ну, і, крім того, він завжди виручав мене з квитками. Але цього разу квиток потрібен був моїй дивній моделі.
Мені тоді дуже погано велося. Проте я був веселий і бадьорий, бо до мене приїхали гості. Мої найдорожчі гості. І я повів їх по старому Києву. Отож біля Софії вона й підкотилася до нашого маленького гурту. У бадьорому настрої я нічого не мав проти ще однієї слухачки. Не пам’ятаю, щоб колись ще на мене зійшло таке натхнення до оповідок. Моїх базаринок вистачило без передиху до самісіньких сутінок.