Домовилися, що малюватиму у квартирі її тітоньки. Тітонька наче перекладачка iз німецької. А зараз десь у відрядженні.
Коли ми побачили одне одного, то, я так зараз розумію, просто сяяли від радісної зустрічі. Але коли Н. перейшла вулицю, завернула за ріг і попрямувала до єдиних дверей на фасаді, думаю, що я вже не сяяв. То був кагебешний будинок і були 70-ті роки.
Чергова з-за бар’єру мовчки подала їй ключ. Охайна, але темна кімната на першому поверсі. Поки Н. хлюпалася під душем, я із сутінок середини кімнати в театральний бінокль обдивився супротивні вікна цього замкненого двору. Тільки в одному вікні рухався чоловік. Майка, військові штани. Вичавлював крем із тюбика й розтирав по виголених щоках.
Н. вийшла голенька, залізла на канапу з ногами й пожадливо затяглась сигаретою. Мов із труби, пускала дим і зі сміхом розповідала про відвідини минулої ночі ресторації. Потім легко й невимушено перейшла до своїх пригод у рідному Пітері. Деталі були виразнi. Чулося з тембру розповіді, що «Камасутру» вивчала не з машинопису.
Щиро скажу, малювалося важко. Не знаю, хто б малював при такій «агітації» краще за мене, але вона сама кинула мені рятівне коло – пиятика з трьома французами. Отож, чим більше вона розпалювала себе спогадами з «картинками», тим більше тверезіла моя голова й упевненіше йшов малюнок. А в неї цей словесний вибух був завершальним кроком до початку регулярного фізіологічного дійства…
Так що перелюбу, о радість, не відбулося…
Але малюнки вийшли добрі. Тільки от де поділись ті малюнки, не знаю. Лишився перший начерк у записній книжці. Більше її не малював. Хоча ще кілька разів разом із друзями і її водив по київських кручах.
Щоб усе завершити красиво, довелося звернутись по допомогу до Ігоря Петровича. Просила два квитки ніби для себе та свого малого брата. Дуже поспішала до Пітера.
Люб’язний Ігор Петрович усе влаштував якнайкраще. Наступного дня ми з ним здибались у Спілці.
– Іду на Хрещатик. За журнальчиками…
І ми спустилися разом до метро. Тоді там стояв усього один кіоск, у якому продавали «іноземні» журнали та газети.
– А! Ігорю Петровичу! Що не заходили?.. Ну, нічого. Однаково я для вас лишив останній номер «Доокола швята» з гарненькими дівчатками. Ось вам «Доокола швята» і «Блокнот агітатора». Правда, ви можете його не брати, тільки заплатіть… Ви кажете – дорого? За двох дівчат рубль двадцять – дорого?.. По-перше, вони завжди з вами, у кишені. По-друге, вони завжди голі… Правда, за ті ж рубль двадцять за пляшку «біоміцину» отам за кахве можна запізнатись із живою. Але після неї у вас можуть бути дуже погані спогади… Це вже по-третє… Я вас ще не переконав?
– Переконали, переконали… – поспішив Ігор Петрович заплатити рубль двадцять і забрати лише «Доокола швята».
Коли ми з ним прощалися, Ігор Петрович обома руками потис мою руку й проникливо сказав:
– Юрочко, ти знаєш – ці малюнки прекрасні… І модель… теж.
Остання модель агента «Яреми»
Я чомусь завжди думав, що акторка набагато молодша за мене. Вона почала приходити до мене в гості пiсля того, як я, зрештою, одержав квартиру. Хоча були ми з нею знайомі ще раніше. Від iншої артистичної братії вона відрізнялася нормальною поведінкою. Тобто не впадала в зайву афектацію, де треба i де зовсім не треба. Вона пробувала себе ще в жанрі казки. Такої собі герметичної міської казки, може, скоріше навіть містечкової. Спроби були непогані. Але в тих умовах останніх солодких судом Великого Застою про їхню реалізацію годі було й думати.
Якось мені не випадало попрохати її про позування. Хоча я знав, що часу в неї тоді вистачало. Навіть якось було незручно прохати чарівну акторку після всяких розумних і дуже розумних діалогів постояти голяка.
Тим більше що вона мені сама привела кількох своїх подруг. А ті в пластиці руху були просто казкові!
Та все ж якось, от не пам’ятаю з якої нагоди, а все ж роздягнув її. Я саме тоді заново опановував рисунок тушшю, очеретиною та гусячим пером.
Людина вона була до всього цікава, отож і попросила мене десь на половині сеансу показати їй малюнок.
– О! Як усе чітко… А от Микола Петрович завжди робив якось усе загадково, недоговорено…
– А хіба ви знайомі з Миколою Петровичем? Ви ж нiколи не згадували…
– Микола Петрович малював мене багато разів. Я, можливо, без перебільшення сказати, його остання модель… З ним було так цікаво… він стільки всього знав… Ну й до всього дуже приємно, коли тебе малює такий майстер «акту», як Микола Петрович…