– Певно, що… Мені сказали, що ви художник…
Коли тут раптом на весь голос тітка-поводирка сповіщає своєму супутникові:
– От уже підчепила собі хлопця. Тепер заспокоїться.
Відвернувши незряче лице до моря, підстаркуватий дядечко голосно питає:
– Ти про ту патлату сибірячку? Ту, що ніколи раків не куштувала?
– Ну про кого ще?..
Русоволоса різко, але тихо, кидає мені:
– Якщо хочете мене намалювати, поговоримо в обід!
Швидко відходить від торговок.
Купи густих темно-зелених дерев. Над ними видніється велика біла будівля під горою. Це і є санаторій ВОС’у – тобто «Всесоюзного Общества Слепих». Тут я й зупинився. Своєї, не те що майстерні, а й кімнати, у мене до сорока трьох років не було. Та завжди траплялись добрі люди. От і цього разу дозволили жити в ізоляторі ВОС’у.
Біла маленька кімнатка – бокс. Усе біле й чисте. І стіни, і шибки вікон наполовину замальовано білою фарбою, і тумбочки, і ліжко – і ті білі. Навіть два стільці з контори в білих чохлах. На тумбочці мої рисувальні причандалля й потужна лампа.
Лампу організував Янек. Він майстер з електроприладів – від ліфтів до автоклавів у медчастині.
Отож і житло, і майстерня в мене є. Радію й лечу на базар.
А чого мене понесло на базар? Хотів купити раків для майбутньої моделі. Та криклива проводирка чітко пояснила своєму сліпому, що русоволоса ніколи не їла раків.
А на базарі завжди, увесь сезон, продають здоровенних кубанських раків.
Вилов раків заборонено, і міліція полює на раколовів. Але все одно, тут, за горами, раки на базарі з’являються постійно.
Люблю цей базар.
Правда, базар, порівняно із першою моєю появою тут, зубожів. Нема вже рожевих очей дивної рибки-барабульки, її ще називають султанкою. Смажена вона – так, хороша рибка, більше нічого. Проте юшка з неї – коралово-рожева, ще й згори плаває рожевий жир. А сама м’якоть – просто нема з чим порівняти. Треба покуштувати.
Нема тугих великих сріблясто-лискучих риб із виразними темними очима – кефалі-лобаня. Та вже й не видно таких самих сріблястих кефалинок-чуларок.
Я ще разів два, не більше, бачив здоровенних, як велосипедне колесо, камбал-калканів. А один раз так пощастило й скуштувати. Неймовірна смакота!
Сьогодні морської свіжої риби на базарі не продають. Якщо й ловлять, то йде або начальству, або знайомим і друзям.
У рибному ряду нікого із місцевих чи їхніх жінок. Ніякої свіжої риби.
Зате кубанські перекупки привезли добрий товар – ваговиті в’язки сріблястої, спливаючої запашним жиром, кубанської тарані. Розпластані навпіл здоровенні лиманські сазани світяться янтарними боками. Мов теплий вохристий агат, лежать розсічені по хребцю чопики та щучки. Здоровенні в’ялені воскові товстолобики. І вони ж, прокопчені, уже зблискують жирними боками, наче бронзові відливки. І запах масний, дражливий запах жирної копченої риби. І над цими рибами, як і над запашними фруктами, рояться оси. Ще на краю ряду, наче зв’язки коричневих корінців, в’ялені бички з голубицького лиману. А раків – катма.
Одна із перекупок, уже старшого віку, звертається до такої ж жіночки:
– Людочко, кумасю! Погляди за моїми лахами! Я піду пиріжечків куплю! Мо’ й тобі? Чи тобі краще паляницю взяти? Он машину привезли. Га? – і так вимовляє вона по-полтавському те «ель», що й Боря Олійник так не подужає. І цій перекупці, так само із тим м’яким «ель» відповідає сусідка по рибному торгу:
– Та йдіть собі, скільки вам треба! Та й не беріть собі в голову! Подивлюсь, про що мова?
Через те «ель» я не витримую й питаю:
– Вибачайте, ви, часом, не з Полтавщини?
– Тю на вас, чоловіче! – моментально реагують на моє запитання рибні перекупки, – Ми не хохли. Ми настоящіє руськіє люді. Ми із самой станіци Пашковськой.
– То ви з тієї станиці, де генерал Шкуро народився?
– Та нє Шкуро он, а Шкура він… а точно, что із нашей станіци.
– Ну, вибачайте, та бувайте здорові!
– Ідітє сєбє з Богом!
Раків немає: ні малих, ні великих, а вчора, кажуть, були.
Тож на базарі мені нема чого робити, і я прямую крізь натовп до бокового виходу з базару.
Санітарка Анастасія з мого корпусу стоїть на зупинці. На руці в неї висить пластикова торба. Вітаюсь і питаю, чи давно чекає автобуса.
– Давненько. Скоро має бути.
Тут мою увагу привертає на тому боці вулиці, на перехресті молода жінка з хлопчиком років шести. Я її бачив у санаторії.
– Теж ваша? – питаю в санітарки Анастасії.
– Ні, вона наша, місцева. Той хлопчик Юра – її син. З п’яти років у неї поводир.
– А чого він її отак вів на перехід, а тепер повернув убік?
– Бо він побачив свого батька з бляддю. Он бачите оту веселу пару? Ну, отой.